Читати книгу - "Подвійні міражі"

Немає більше тієї любові, як хтось покладе душу свою за друзів своїх.

Але ж то за друзів, украдливо пробурмотів гиденький внутрішній голос. А вони тобі хто, попутники? Хто такий тобі Павло? А чи Ксеня? Чи хай і Геннадій?

Серед них є та, що дорожча мені за життя.

— Ви що, Смерть?

— Аж ніяк. Я — Незворотність, Владо. Незворотність Долі. І деколи я просто мушу давати таким, як ви, право вибору.

— Яким «таким»?

— Визначеним.

— То чому саме ми?

— Бо, якщо ви зробите вірний вибір, то принесете у світ набагато більше добра, аніж вже накоїли шкоди.

— А ми який зробили?

— Для себе, зараз і тут — вірний. Що буде далі, покаже час.

Влада і собі примовкла, замислилася. Кожен із них тієї миті думав про щось своє і щосили намагався не думати про останній вибір.

— Ви виходьте з того, — весело встряв шофер, — що усі ми помремо, рано чи пізно.

— Чим пізніше, тим краще, — огризнувся Штос. Інгольв ураз зробився серйозним.

— Повір мені, Павле, далеко не завжди.

— А, крім того, вас це точно не стосується. Ви ж не помрете.

— Сподіваюся, що помру, — відказав Інгольв і глянув на Ліду. І вона побачила те, про що він говорив у іншому вимірі. Міст до раю з молитов, і квіти цикорію, і дітей, які тримають їх з Ігорем за руки.

І вже не мало значення, як він виглядає. Вона знала його справжнім. Таким, як він є.

— Може, жереб кинемо? — тим часом запропонував Штос. Водій зажурився на виду, подивився на Павлушу з докором.

— Жереб, так. Авжеж. Хто б сумнівався, що саме ти про це згадаєш! Вибачай, соколику, жереб не пройде. Жертва має бути добровільною й усвідомленою. А не сірники поламані з пальців виймати…

І не встигло ще відлуння його слів розчинитися в повітрі, як Влада і Юрко, не змовляючись, навіть не дивлячись одне на одного, в унісон сказали: «Я».

Майже в унісон.

Влада сказала: «Я готова», а Юрко: «Я готовий».

Влада випередила Юрка десь на чверть секунди.

Мойра та Інгольв перезирнулися. Видно було, що вони збентежені, але водночас задоволені. Якби їх хтось спитав, вони могли б розповісти і про довгі торги одне з одним інших подорожніх, і про їхні сльози, і про сварки та бійки. Могли б повідати про те, як обрані тижнями сиділи в цій тісній кімнатці, не бажаючи розлучатися з життям, хай би їхній вибір і там, і тут, у реальності, був однаково жахливим. Проте їх ніхто ні про що не питав, а самі вони промовчали. Інгольв підійшов і без зайвих слів узяв Владу за руку.

— Зачекайте, що це значить? — загорлав Юрко. Мойра підвелася, обігнула стіл і стала на середину кімнати, поміж двох лавиць.

— Я гадала, ти зрозумів. Першість належить Владі.

— А це довбана стометрівка, чи що?

— Це життя, як воно є. У всій його трагічній красі, Юрку, — співчутливо сказав Інгольв. — Вона озвалася раніше від тебе. Пробач. Її вибір. Її жертва.

— Я їй не дозволю. Ні. Ні за що. Я піду замість неї. Зрештою, я — чоловік.

— А це ролі не грає, Юрко. Чоловік чи жінка, а чи хоч дитина — все одно. Важить те, хто зголосився першим.

— Владо, — у розпачі Бобир повернувся до коханої, — прошу, зупинися. Чому саме ти?

— А хто, любий? — Влада говорила тихо і усміхалася, як сонечко. — Може, мати трьох дітей? Чи вагітна жінка? А чи ми вагітну удовою зробимо?

— Ну, не кажучи вже про мене, як хоч що до лікаря? Чи він теж вагітний?

— Юрчику, ти ж чув. Усе має бути із власної волі. Ти ж не думаєш, що Павло сам на це погодиться?

— Швидше пекло змерзне, — по щоках юнака текли сльози, та він їх не помічав. — Це безглуздя, Владо. Я хотів… я хочу дати кров. Я стояв над твоїм тілом там. Мене викликали на місце злочину. І я бачив, як ти відійшла. Так і не отямилася. Не сказала мені: «Прощай!» Двоє наших ледь відірвали мене від тебе… від твого тіла. Я не хочу, не можу втратити тебе знову! Нащо мені жити без тебе? І як мені жити? Цей світ без тебе — чорна діра. Сон у глевкому сні, кохана. Міраж у міражі.

Усі пригнічено мовчали. Соромливо відводили очі. Ні, вони не варті цього, з люттю подумав Бобир. І краплини крові її не варті. Хай хоч стріснуть, а хоч у землю тут вростуть! То їхня гризота! Чому юна, вродлива дівчина має життям накласти, аби їм добре велося?! Де таке написано?!

— Юрцю, в тебе лице, як екран, а по ньому літери біжать, — Влада засміялася. — Я вродлива? Може й так, не знаю. Але що я маю за душею у свої двадцять п’ять? Танці навколо жердини? Бакси за підв’язкою? Цицьки із блискучими зірками? Штос, яким би він не був, а людей лікує. Ксеня діток має і співати вміє. Юля стане мамою. Геник, Ліда, ти… всі ви важливі. Я одна — порожнє місце. Пустоцвіт. Я не кокетую, милий, так воно і є. Відцвіту, і сліду по мені не лишиться. Якби ми не зустрілися, я б так і згинула ніким. А помру твоєю.

Юрко плакав, стискаючи пальці в кулаки, готовий до бою, та не бачив ворога. Мойра наблизилася і поклала білу руку йому на плече.

— Так не мало статися. Ти не мусив бути тут, але — опинився. Щось зв’язало вас із Владою, щось, сильніше за смерть. І це не дурні втішання, хлопче. Вона піде, а ти будеш пам’ятати все. Усе, що з нею пережив. Попрощайся з Владою. Скажи їй: «До побачення».

Мойра розвела