Читати книгу - "Коло смерті"

— Генуя-фал полетів! — крикнув Франк мені в вухо, а коли я непорозуміло витріщився на нього, показав рукою на ніс яхти. — Трос, який тримає переднє вітрило. Треба зняти вітрило й закріпити його вздовж фальшборту, доки воно не порвало весь такелаж.

Я глянув уперед: переднє трикутне вітрило, яке раніше нагадувало пружне крило чайки, тепер провисло й звисало ганчіркою з носа. Щоразу, як ми западали у морську безодню, вітрило наповнювалося водою. Корпус болісно здригався, коли вітрильник намагався звільнитися від багатотонної мертвої ваги, що тягнула ніс донизу.

— Тобі доведеться відчепити те шмаття, нам конче треба звільнитися від вітрила, — крикнув Франк, показуючи рукою і пояснюючи, що треба робити. — Пройди на ніс і закріпи вітрило, інакше воно зачепиться за стерно, а тоді йому гаплик.

Я не повірив власним вухам.

— Пройти на ніс? Ти серйозно?

— То, може, сам хочеш взяти стерно?

Я відчепив страховку й порачкував палубою уперед. Останні метри на відкритому просторі носової частини палуби були найгіршими. Я вичікував, вираховував наближення хвиль, а тоді рвучко допався до носа за ті кілька секунд, що ми зависали між двома гребенями. Мої руки намацали металеві поручні, я встиг міцно схопитися, а ніс уже став сторч, поринаючи в наступний вал води. Мною шарпало й теліпало, я заплющив очі, намертво вчепившись у поручні. У наступній западині між хвилями мені пощастило знову припнутися страховою мотузкою. Я відчув себе трохи впевненіше, повернувся спиною до оскаженілого моря і взявся до роботи.

То була виснажлива праця. Не тільки тому, що вибрати з води мокре вітрило й прив'язати його до фальшборту важко фізично, більшість своїх сил я витрачав на те, щоб втриматися на палубі. Це було схоже на гарцювання на дикому, необ'їждженому коні, який скажено галопує і кидається на всі боки, намагаючись скинути з себе вершника. А ще мене несамовито нудило. Морська хвороба не діймала, доки я міг бездіяльно стояти й дивитися уперед на розбурхане море, та щойно нахиляв голову, намагаючись зосередитися на тому, що робив, нудота підступала до самого горла. Я працював, пітнів, мерз і блював. Штивна, ковзка, непіддатлива парусина відчайдушно виривалася й лопотіла на вітрі. Пальці закоцюбли від холоду так, що я ледь не вічність витрачав на зав'язування звичайного вузла. Не знаю, скільки часу все тривало.

Коли вітрило було врешті-решт надійно прив'язане уздовж борту, я знеможено опустився на палубу, прихилився спиною до поруччя, обійнявши обома руками леєри, звісив униз голову; від самої лиш думки, що треба поворухнутися, мені ставало зле. Я чув, як гукає Франк, але не розумів слів, підвів очі — він махав мені, щоб я повертався до кокпіта. Я кивнув, підняв догори розчепірені пальці руки.

— П'ять хвилин, — крикнув я, виразно вимовляючи слова.

Франк зрозумів і теж кивнув у відповідь.

Минуло трохи часу, мені попустило. Я обережно став на коліно, відчепив страховку, підтягнув під себе одну ногу, готовий перетнути ті кілька метрів мокрої, слизької палуби. Вітрильником вже не так шарпало, відколи згорнули переднє вітрило. Франк підняв угору долоню, даючи знак почекати. Йому ліпше було видно ситуацію, ніж мені. Він пильно придивлявся до моря, усе ще не опускаючи долоні, а іншою рукою автоматично керуючи стерном. Я чекав, чекав. Не зводив очей зі щогли. До неї було зо три метри.

Рука махнула мені, губи ворушилися, Франк щось вигукував.

Мені здалося, він кричить: «Давай! Давай!» Я рвонув уперед, зігнувшись, як спринтер, який бере прискорення на старті. Зробив крок, потім — другий, ось-ось мав опинитися у безпеці. Простягнув руку, щоб ухопитися за щоглу заледве за двадцять сантиметрів від мене, як палуба пішла з-під моїх ніг. Я невагомо завис у повітрі. Перш ніж встиг збагнути, усвідомити, що трапилося, перш ніж устиг налякатися, темні води зімкнулися над моєю головою.

Я був у морі сам. Час до часу хвилі накривали мене, але не часто. Рятувальний жилет тримав на поверхні, мною кивало, наче ґумовим каченям. Ще кілька хвилин я бачив щоглу яхти, а потім вона зникла з очей. Щоразу, опиняючись на гребені хвилі, я витягував шию, намагаючись побачити яхту або біле шумовиння прибою біля берегів якогось з островів чи принаймні скелі. Але навколо лише вирувало море й завивав вітер, женучи свинцево-сірими водами довгі пінисті буруни.

Помалу я починав розуміти, що загибель мені загрожує не від утоплення. Задовго до того, як потонути, я замерзну на смерть. Спершу холод пронизав фізичним болем. Перший шок перехопив подих і майже паралізував. Потім я відчув, як пече шкіра. Палючий біль проникав дедалі глибше, наче до кісток пропікав, а тоді помалу почав відпускати. Я подумав, що, певно, звикаю до студені, однак швидко збагнув, як помилявся. Крижана вода поволі крала моє життя. Інстинкт самозбереження подав мені імпульс страху, та ненадовго, страх змінився якоюсь затуманеною апатією.

— Рухайся! — велів я сам собі. — Треба плисти. Не завмирати ні на мить. Чуєш, Мікаелю! Пливи або помреш!

Я спробував послухатися голосу розуму. Повернувся спиною до хвиль, загрібав руками, молотив ногами. Змах руками, ще один. Відчуття просування уперед не було, я наче стояв на місці. Я вмовляв себе, що це не має жодного значення, головне — намагатися плисти, знову й знову.

Та я немов роздвоївся. Одна моя частина, зціпивши зуби, боролася за життя, а інша стояла осторонь, спостерігала.