Читати книгу - "Непосидючі покійнички"

Я подякував хлопцям і ми повернулися до кімнати. Погомоніли ще трохи і розпрощалися.

А наступного ранку відловив мене у коридорі Старий. На лобі моєму, чи що, написано, але як тільки задумаю нову каверзу, він одразу вираховує і вчиняє партизанський допит.

— Кажи, що вже придумав?

— Нічого такого. Все в рамках розробки слідчої справи.

— Знаю я твої рамки розробки. Після них або ліві трупи з-під землі виринають, або «конторські» прибігають, усі в милі. А то й по «сотці» тривогу б’ють: що там собі ваш Сирота дозволяє?

— Товаришу підполковник, де Крим, де Рим, а де попова груша. Де я, а де ті «конторські» чи котрі на «сотці»! Скажете таке…

— Як треба, то й не таке скажу. Я за себе не боюсь, однією доганою більше, однією менше — переживу. Я про тебе турбуюсь.

— Та я ж не маленький.

— От в тому-то й біда, що не маленький. Маленьких часом жаліють. А дорослим виписують по повній програмі. Що у тебе з пістолетом?

— Доведеться знову сьогодні побігати, по другому колу.

— Чого по другому? Ми й так з графіку вибиваємося. Не сьогодні-завтра прокуратура наїде за зрив строків попереднього розслідування. А там замполіт свою баночку на дьоготь притягне.

— Та розумієте — одне мурло з ДТСААФу мало мені ще на тому тижні список дати, хто у них в районі пістолети брав. А сам замість цього у відпустку дременув і ключа від сейфу випадково потяг.

— Ключа від сейфу, кажеш, потяг? А може це ти, Сирота, знову кота за хвіст тягнеш? Я поки що не розумію, чому саме. Але як тільки зрозумію — заробиш! Щоб потім не скаржився. Чеши!..

Оскільки Старий не сказав, куди саме я маю чесати, то я почувався морально виправданим за те, що намірявся зараз зробити. Поясню конкретно. У нас, звичайно, не Америка, а я не приватний детектив, а державний службовець. І згідно з законом та інструкціями брехати радянським людям я не маю права. Ну, хіба що задля інтересів слідства. І наш народ це розуміє. А що робити, коли слідство вже закрите? Збрехати, що це не так. Задля користі справи.

Хоча, хоча, хоча… Може статися, що і пошлють, і прізвище з посвідчення перепишуть, і начальству подзвонять, аби переконатися, що ти справді брешеш. Люди — вони різні бувають.

Кажуть, якби знав, де впадеш… Знав би я, що мене тягне на неприємності, було б мені легше на них наражатися. Ні, уникати їх я б не став, бо не той характер.

Зі списку нетипових катастроф я без особливих хитрощів вибрав ті, що йшли першими. Після чого пішов розказувати людям міліцейську казочку про білого бичка:

— Здрастуйте. Я з міліції. Ось моє посвідчення, — тут головне махнути ним так, щоб не встигли прочитати прізвище. — Вибачайте, що ятрю старі рани, але така у нас робота. Я стосовно катастрофи, у якій загинув ваш син. Справа в тому, що розкрилися нові обставини. Цілком можливо, що у загибелі винен автозавод. Не буду пояснювати вам усіх технічних подробиць…

І так далі, і так далі, і тому подібне.

Якби я знав, які саме нові обставини чи технічні подробиці насправді спричинили біду, то не став би роздряпувати людям ще не до кінця загоєні рани. Але вже перша співрозмовниця — симпатична така жіночка, схожа на директора моєї школи — делікатно обірвала натхненний монолог на півслові:

— Спасибі, можете не продовжувати, я знаю. Йдеться про повторне розслідування. Мені про це ваш колега вже говорив.

— Який?

— Котрий Віктор. У нього ще таке смішне руде волосся. То це повторне розслідування чи вже третє?

Так тобі, дурню, і треба. Міг би й здогадатися, що колега одними виписками з протоколів не обмежиться, а сам піде по другому колу. Але викрутився я швидко:

— Віктора на іншу справу терміново перекинули, а цю мені передали. Вибачте, але я не встиг навіть до пуття його розпитати, що він уже зробив, а що ні.

— Тоді я вам зараз усе поясню. Спочатку він поцікавився, чи не був мій син хворим того дня. Я відповіла, що він взагалі не хворів з піонерського віку. І не був втомлений, бо напередодні нормально виспався. Далі… що ще вашого Віктора цікавило?.. Чи не пив син чогось спиртного? Ні, не пив, ані того ранку, ані за день до того. Експертиза, до речі, це підтвердила. Звички ганяти на машині у нього не було, водив акуратно. Тремтів над своїм «Москвичем», як над малою дитиною. Він взагалі не по роках серйозним був. Нас із чоловіком розумів і поважав… Як подумаю, що ми своїми руками йому смерть подарували…

Жінка замовкла. І я не підганяв. Лише десь за хвилину уточнив:

— На день народження подарували?

— Ні, на захист дисертації. Коли із ВАКу підтвердження прийшло. Ми такі раді були, ви навіть не уявляєте.

— Розумний у вас син. Кандидат наук у двадцять шість років…

— Не кандидат, а доктор. Розумієте, у них, у математиків, таке часто буває, що рано захищаються. Але щоб одразу докторська… його сам академік Боголюбов