Читати книгу - "Ті, що не мають коріння"

Та у мить своєї смерті богомол усім тілом кинувся вперед, проштовхнувшись крізь кільце та мало не врізавшись у Соколового коня. Ще один богомол увійшов крізь відкритий простір, тягнучись до Сокола, та він вхопив повода і стримав коня, коли той спробував стати дибки, а тоді втягнув свій вогненний батіг назад і ляснув ним по писку другого богомола.

Лежачи на землі разом із Касею, я майже не бачила під час бою щось іще. Я чула, як принц Марек і Янош підбадьорливо кричать воякам, а також чула різкий брязкіт металу об панцир. Повсюди було сум’яття та шум, усе відбувалося так швидко, що я майже не встигала дихати, а тим більше думати. Я підняла дикий погляд на Дракона, який боровся з власним стривоженим конем; побачила, як він гарчить щось собі під носа та викидає ноги зі стремен. Повода він кинув одному з вояків, чолов’язі, у якого падав кінь із жахливим широким порізом на грудях, і скочив униз, на землю поруч із нами.

— Що мені робити? — крикнула я йому. Я безпорадно намагалася відшукати якесь заклинання. — Муржетор?..

— Ні! — крикнув він мені, перекривши какофонію, та розвернув мене обличчям до серцедерева, схопивши мене за руку. — Ми тут заради королеви. Якщо ми виснажимося, б’ючись у безпотрібному бою, це все було дарма.

Ми трималися від дерева подалі, та богомоли мало-помалу підводили нас до нього, зганяючи нас усіх під його гілки, а запах його плодів обпалював мої ніздрі. Його стовбур був жахливо величезним. Я ще ніколи не бачила настільки великого дерева, навіть у найдрімучішому лісі, а в його розмірі було щось потворне, як у роздутому кліщі, повному крові.

Цього разу сама по собі загроза не спрацювала б, навіть якби я могла набратися гніву для виклику «фулмія»: Пуща не збиралася видавати королеву для порятунку серцедерева, навіть такого великого, позаяк уже знала, що ми можемо вбити дерево після цього, очищуючи її. Я й уявити собі не могла, що ми можемо зробити з цим деревом; його гладенька кора сяяла твердим полиском металу. Дракон пильно дивився на нього примруженими очима, бурмочучи та жестикулюючи, але ще до того, як корою розбризкався стрибучий потік полум’я, я підсвідомо знала, що це нічого не дасть; а ще я не вірила, що навіть зачаровані мечі солдатів можуть бодай вгризтися в ту деревину.

Дракон робив нові спроби: заклинання розбиття, заклинання відкриття, заклинання холоду та блискавки, систематизовані навіть попри те, що довкола нас лютував бій. Він шукав якоїсь слабини, якоїсь тріщини у броні. Та дерево витримувало все, а запах плодів посилювався. Було вбито ще двох богомолів; загинуло ще четверо вояків. Щось, підкотившись, глухо стукнуло об мою стопу, Кася придушено скрикнула, і я поглянула вниз і побачила голову Яноша; його ясні сині очі й досі були зосередженими, а обличчя — насупленим від напруги. Я нажахано кинулася геть від неї та безпорадно впала на коліна, раптово відчувши нудоту; зблювала на траву.

— Не зараз! — крикнув на мене Дракон, неначе я могла цьому зарадити. Я ще ніколи не бачила боїв, таких, як цей, оце нищення людей. Їх убивали, наче худобу. Я ридала, стоячи навкарачки, мої сльози падали в багнюку, а тоді я виставила вперед руки, схопилася за найширше коріння біля себе та вимовила, ніби наспівуючи:

— Кісара, кісара, віж.

Коріння смикнулося.

— Кісара, — вимовила я знову, повторила ще раз і ще, і на поверхні коріння повільно зібралися крапельки води, що виділялися з них і скочувалися вниз, долучаючись до крихітних вогких плямок, одна, а тоді ще одна й ще. Вогкість розповзалася, перетворилася на коло між моїми руками. Найтонші корінці на свіжому повітрі, що відходили від них, зморщувалися.

— Тулейон віж, — пошепки, запопадливо вимовила я. — Кісара, — коріння почало корчитися й вигинатися в землі, наче товсті черви, доки з них вичавлювалася вода, що текла тоненькими потічками. Тепер у мене між руками була багнюка, що розповзалася й відходила від більших коренів і відкривала їх сильніше.

Дракон укляк поруч зі мною. Він заспівав заклинання, звучання якого видалося мені дещо знайомим; я неначе чула його один раз колись давно. Я згадала: навесні після Зеленого Року, коли він прийшов допомогти полям відновитися. Тоді він приніс нам воду з Веретена за допомогою каналів, що самі прокопалися від річки аж до наших спалених і безплідних полів. Але цього разу вузькі канали натомість відходили від серцедерева, і доки я наспівом виганяла воду з коріння, вони несли воду вдалечінь, земля довкола коріння почала сохнути, перетворюючись на пустелю, а багнюка тріскалася на порох і пісок.

Тоді Кася взяла нас обох за руки та майже підняла нас із землі, сяк-так потягнувши вперед. Ходаки, повз яких ми пройшли між дерев, тепер заходили на галявину, ціле військо — неначе вони чигали на нас у засідці. Сріблястий богомол утратив одну кінцівку, та все одно рішучо наступав, кидаючись із боку в бік і б’ючи шпичастими лапами, варто було з’явитись якійсь шпаринці. Коні, через яких переймався Янош, уже майже всі загинули або повтікали. Принц Марек бився пішки, пліч-о-пліч із шістнадцятьма вояками в ряд; їхні щити частково перекривались, утворюючи стіну, а Сокіл і досі хльоскав з-за них вогнем, але нас зібрали докупи, оточивши, ще ближче до стовбура. Листя серцедерева шурхотіло на вітрі чимраз гучніше, жахливо шепочучи, а ми були майже біля підніжжя дерева. Я важко вдихнула та мало не зблювала ще раз через солодкавий мерзенний сморід плодів.

Один з ходаків спробував пробратися збоку від лінії, нахиливши голову вбік, аби бачити нас. Кася підхопила із землі меч, який випав із руки в якогось солдата, і змахнула ним дикою косою дугою. Клинок ударив ходака в бік і пройшов крізь нього з тріском, наче то ламалася гілочка. Ходак незграбно повалився, смикаючись.

Дракон кашляв поруч зі мною від смороду плодів. Але ми знову відчайдушно почали свій наспів і витягнули ще води з коріння. Тут, поблизу дерева, товщі корінці спершу опиралися, та разом наші заклинання витягували воду з них, із землі, і багнюка довкола дерева почала кришитися. Його гілки дрижали; вода починала скочуватися ще й стовбуром чималими краплями із зеленими плямами. Листя над нами починало всихати й падати дощем, але далі я почула жахливий крик: сріблястий богомол вихопив із лінії ще одного з бійців, і цього разу він його не вбив. Він відкусив руку, яка тримала меч, і кинув його ходакам.

Ходаки потягнулися вгору, нарвали з дерева плодів і запхали їх йому в рот. Він кричав при цьому, давлячись, але вони ще більше на нього тиснули та стуляли йому рота, запхнувши туди плід, а його обличчям тим часом струмочками стікав сік. Він вигинався всім тілом, борсаючись у їхніх лапах. Вони тримали його догори ногами над землею. Богомол штрикнув