Читати книгу - "Ті, що не мають коріння"

Десь за мною один кінь заточився і втратив опору. Його одразу перекинуло та понесло на коня іншого солдата. Річка віднесла їх геть і поглинула повністю. Ми не зупинилися: зупинитися було неможливо. Я наосліп шукала якесь заклинання, та нічого не могла придумати: вода кидалась на мене, а потім вони зникли.

Принц Марек знову гучно дмухнув у ріг; він і його кінь незграбно йшли вгору на другому боці річки, і він рвався вперед, до дерев. Одне за одним ми вибралися нагору з річки, наскрізь змоклі, та пішли далі не зупиняючись; усі ми продиралися крізь кущі, йдучи за яскравим пурпуровим Марековим світлом угорі та попереду, йдучи за звуком його закличного рога. Дерева стрімко проносилися повз нас. Із цього боку річки підлісок був світлішим, стовбури — більшими, та й відстань між ними була більша. Ми вже не їхали вервечкою: я бачила, як деякі інші коні петляють між деревами поруч зі мною, доки ми летіли, доки ми тікали, біжучи геть такою ж мірою, як і бігли до мети. Я остаточно перестала розраховувати на поводи та просто притиснулася до своєї кобили, вплівши пальці у гриву, зігнувшись над її шиєю і намагаючись закритися від ударів гілок над головою. Я бачила Касю поруч із собою, а ще — яскравий спалах Соколового білого плаща попереду.

Кобила піді мною задихалася, трусячись, і я знала, що вона не зможе протриматися; навіть сильні, навчені бойові коні падатимуть, якщо ними отак їздити після плавання в холодній річці.

— Нен елшайон, — прошепотіла я кобилі на вухо, — нен елшайон, — і дала їй трохи сил, трохи тепла. Вона витягнула елегантну голову та вдячно трусонула нею, а я заплющила очі й спробувала поширити заклинання на них усіх, промовляючи: «Нен елшайон», — і витягуючи руку до Касиного коня, неначе кидаючи йому канат.

Я відчула, як той уявний канат зачепився, викинула їх іще декілька, і коні наблизились одне до одного та знову стали бігти легше. Дракон швидко поглянув на мене з-за плеча. Ми йшли далі, їдучи за звуком рога, і тепер я нарешті стала помічати, що між деревами щось переміщається. Ходаки, багато ходаків, і вони швидко йшли до нас, рухаючи в такт усіма своїми довгими ногами-палицями. Один із них витягнув довгу руку та стягнув одного з вояків із коня, але вони відставали від нас, неначе не очікували нашої карколомної швидкості. Ми пробилися разом крізь стіну сосон на величезну галявину — коні тупали, струшуючи багнюку з ніг — і перед нами постало страхітливе серцедерево.

Його стовбур був ширшим за бік коня; воно височіло, закінчуючись неосяжністю розлогих гілок. Його гілки були обтяжені блідим сріблясто-зеленим листям і невеличкими золотими плодами, від яких жахливо тхнуло, а з-під кори на нас дивилося людське обличчя, заросле та згладжене так, що він нього залишився тільки натяк, а на грудях, наче у трупа, були схрещені дві руки. Біля його ніг розгалужувалися два величезних корені, а між ними лежав скелет, майже поглинутий мохом і гнилим листям. Менший корінь проростав, закручуючись, крізь одну відкриту очницю, а крізь ребра та шматки заіржавілої кольчуги визирала трава. Поперек тіла лежали залишки щита, на якому було ледь видно чорного двоголового орла — королівський герб Росьї.

Ми притримали своїх коней, які пирхали та хекали, просто перед його гілками. За собою я почула раптове клацання, наче то голосно зачинилися дверцята пічки, і тієї ж миті на мене накинулася велика вага нізвідки, яка вибила мене із сідла. Я боляче вдарилась об голу землю, повітря з моїх легень виштовхнулося, лікоть подряпало, а на ногах з’явилися синці.

Я крутнулася. Кася була на мені — збила мене з кобили. Я пильно подивилася вгору поза нею. Моя кобила висіла в повітрі над нами без голови. Її тримала двома передніми ногами страхітлива істота, схожа на богомола. Богомол зливався із серцедеревом: вузькі золотаві очі такої ж форми, як і плоди, і тіло такого ж сріблясто-зеленого кольору, як і листя. Він відкусив кобилі голову за один випад. За нами впав безголовим ще один вояк, а третій кричав, залишившись без ноги та борсаючись у лапах іще одного богомола; з-поміж дерев виходило близько десятка цих істот.

Сріблястий богомол кинув мою кобилу на землю та виплюнув голову. Кася незграбно підіймалася, тягнучи мене геть. Ми всі на якусь мить застигли, нажахані, а тоді принц Марек закричав без слів і пожбурив ріг у голову сріблястому богомолові. Затим витягнув меч.

— Відступайте! Прикриймо чаклунів! — заревів він і шпорами погнав коня вперед, опинився між нами та істотою, а тоді рубонув по ній. Його меч прослизнув униз панциром, здерши довгу прозору смугу, неначе він чистив морквинку.

Бойові коні показали, що вони справді були варті стільки срібла, скільки важили: тепер вони не панікували, як будь-яка звичайна тварина, а ставали дибки й брикалися, подаючи пронизливі голоси. Їхні копита били по панцирах богомолів із лунким стукотом. Солдати оточили нещільним колом мене та Касю, а Дракон і Сокіл відвели коней позад нас. Усі солдати затискували поводи між зубів; половина з них уже витягнули мечі, утворивши стіну з вістер, аби нас захистити, тим часом як інші спершу накладали щити на руки.

Подоби богомолів і далі виходили з-поміж дерев, аби нас оточити. Їх і досі важко було побачити у плямистому світлі посеред рухливих дерев, але невидимими вони вже не були. Вони рухалися не як ходаки, повільні та напружені; вони легко бігли вперед на чотирьох ногах, а широкі шпичасті щелепи їхніх передніх ніг тремтіли.

— Суйта ліекін, суйта ланґ! — кричав Сокіл, прикликаючи той палючий білий вогонь, яким скористався у вежі. Він викинув його, наче батіг, обкручуючи ним перед­ні ноги найближчого богомола, коли той став дибки, аби вхопити ще одного бійця. Він смикнув за мотуз, наче людина, що тягне назад уперте теля, а тоді потягнув богомола вперед; там, де вогонь тиснув йому на панцир, із тріскотінням з’явився гіркий запах підпаленої олії, і закрутилися геть тоненькі клуби білого диму. Втративши рівновагу, богомол клацнув своїми жахливими щелепами об порожнечу. Сокіл затягнув його голову в канат, і один із солдатів рубонув його по шиї.

Особливої надії в мене не було: у долині наші звичайні сокири, мечі та коси хіба трохи подряпали ходакам шкіру. Та цей меч чомусь вгризався глибоко. У повітря злетіли уламки хітину, а чолов’яга з іншого боку ввігнав вістря свого меча у місце, де шия з’єднувалася з головою. Він наліг на руків’я всією своєю вагою та пропхав його. Панцир богомола голосно тріснув, наче крабова нога, голова в нього опустилась, а щелепи ослабли. З його тіла клинком меча, паруючи, витікав гній, і я ледве розгледіла крізь