Читати книгу - "Гола економіка. Викриття нудної науки"

політики сертифікації, справи стають досить похмурими. Профспілки вчителів, одна з найпотужніших політичних сил в Америці, завжди підтримують ті реформи, які потребують більш ретельного навчання й випробувань учителів. Однак почитайте дрібний шрифт. Майже без винятків ці закони звільняють нинішніх учителів від будь-яких нововведених вимог. Іншими словами, індивіди, які хочуть стати вчителями, повинні брати додаткові курси чи складати додаткові іспити, а діючі вчителі — ні. Це втрачає будь-який сенс, якщо закони про сертифікації написані на користь учнів. Якщо виконання певних дій необхідне, щоб навчати, тоді, напевно, кожен, хто стоїть перед дітьми у класі, повинен уміти їх виконувати.

Інші аспекти закону про сертифікацію також не є надто змістовними. Учителі приватних шкіл, багато з яких мають десятки років досвіду, не можуть викладати в публічних школах без проходження через різні перевірки (включно з викладанням учням), що є майже напевно не необхідними. Те саме стосується й університетських професорів. Коли Альберт Ейнштейн прибув до Принстона, штат Нью-Джерсі, він не мав легальної кваліфікації, щоб викладати фізику в середній школі.

Найбільш вражає (і дратує) в усьому цьому те, що дослідники виявили, що вимоги сертифікації фактично ніяк не корелюють із показниками роботи з учнями. Найкращий доказ цього (що узгоджується з усіма іншими свідченнями, про які я знаю) походить із Лос-Анджелеса. Коли Каліфорнія прийняла наприкінці 1990-х років закон про зменшення розмірів класу по всьому штату, Лос-Анджелес мусив узяти на роботу величезну кількість нових учителів, багато з яких були не сертифіковані. Лос-Анджелес зібрав також дані на рівні класу про успіхи учнів, приписаних до одного вчителя. Ці дослідження, проведені для Проекту Гамільтона — аналітичного центру публічної політики, — розглянули показники 150 тисяч учнів за три роки й дійшли таких двох висновків: (1) має значення якість учителя. Учні, приписані до найкращої чверті вчителів, мали на 10 балів[174] кращі показники, ніж учні, приписані до найгіршої чверті вчителів (виходячи з перевірки початкового рівня успішності учнів); і (2) сертифікація не має ніякого значення. Дослідження «не виявили ніяких статистично значимих відмінностей в успішності учнів, приписаних до сертифікованих і до несертифікованих учителів». Автори дослідження рекомендують штату усунути бар’єри, що перешкоджають талановитим людям ставати шкільними вчителями[175]. Більшість штатів роблять протилежне.

Містер Стіґлер стверджував би, що все це легко пояснити. Лиш подумайте про те, чим цей процес вигідний учителям, а не учням. Введення труднощів на шляху до вчителювання зменшує притік нових людей до цієї професії, що добре для тих, хто уже в ній. Будь-які бар’єри виглядають привабливо зсередини.

У мене є особистий інтерес до всіх видів ліцензій на професію (випадків, коли штати вимагають, щоб індивіди були ліцензовані, перш ніж займатися певною професією). Моя докторська дисертація пояснювала позірно аномальну ситуацію в Іллінойсі: штат вимагає, щоб ліцензії отримували перукарі й манікюрниці, але не електрики. Недбала робота електрика може спалити цілий квартал, а поганий манікюр чи зачіска відносно значно безпечніші. Однак саме перукарі й манікюрниці підпадають під регулювання урядом штату. Цьому є коротке пояснення з двох слів: групи інтересів. Найкращим прогнозистом того, чи ліцензується професія в Іллінойсі, є розміри й бюджет її професійної асоціації. (Кожна професія мала порівняно з розмірами населення штату, тому всі ці групи мають «мохерові» переваги. Розміри й бюджет професійної асоціації відображають ступінь організації її членів, що дозволяє використовувати її.) Прикметно, що політична організація є кращим прогнозистом введення ліцензування, ніж небезпека професії, подана її членами для публіки (вимірювана розмірами їхніх членських внесків). Джордж Стіґлер мав слушність: групи намагаються стати ліцензованими.

Малі організовані групи уникають публічного ока й тиснуть на законодавців, щоб ті робили те, що не є обов’язковим для блага решти з нас. Економісти, особливо ті, що пов’язані з приналежною до вільного ринку «Чиказькою школою», часом сприймаються як вороги уряду. Точніше їх можна було б назвати скептичними. Чим ширше коло діяльності уряду, тим більше місця для особливих інтересів, що прагнуть отримати зиск для самих себе, і це не має нічого спільного зі законодавчими функціями уряду, описаними в розділі 3.

Тиранія статус-кво. Якщо малі групи можуть отримати бажане від законодавчого процесу, то вони можуть і зупинити те, що їм не потрібне, принаймні спробувати. Йозеф Шумпетер, який ввів в обіг поняття «творчої деструкції», описував капіталізм як процес безперестанного руйнування старої структури і створення нової. Це може бути позитивним для світу, але це погано для фірм і галузей, що складають «стару структуру». Індивіди, що встають на шляху прогресу капіталізму, — чи руйнації з їхнього погляду, — використовуватимуть усі засоби, аби уникнути деструкції, включно з політикою. А чому б і ні? Законодавчий процес допомагає тим, хто допомагає сам собі. Групи, що відчувають загрозу від конкуренції, можуть прагнути до торговельних преференцій, державної підтримки, сприятливих умов оподаткування, обмежень для конкуруючої технології чи якихось інших особливих ставлень. Перспектива скорочення виробництва чи банкрутства може зробити звернення до політиків украй необхідним.

То в чому ж проблема? А проблема в тому, що ми не отримаємо вигод від нової економічної структури, якщо політики вирішать захистити стару. Роджер Ферґюсон-молодший, колишній віце-президент ради директорів Федерального резерву, пояснює: «Виробники політики, нездатні визнати взаємозв’язок між неперервним кипінням конкурентного середовища і створенням добробуту, прийдуть до зосередження своїх зусиль на методах і вміннях, що слабшають. У такий спосіб вони встановлюють публічні політики, спрямовані на захист слабких, застарілих технологій, а в кінцевому підсумку вони сповільнюють ходу економіки вперед»[176].

І політика, і милосердя підказують нам, що ми повинні простягти руку тим, кого підкосила конкуренція. Якщо певні драматичні зміни ведуть до прогресу, тоді пиріг повинен збільшуватися. А якщо пиріг збільшується, то принаймні частину його треба запропонувати переможеним — у формі допомоги в реформуванні, перекваліфікації робочої сили чи чогось іще, що допоможе тим, хто вилетів на узбіччя, знову стати на ноги. Однією з особливостей Північноамериканської угоди про вільну торгівлю, що зробила її привабливою, було положення про компенсацію тим працівникам, втрата роботи якими могла бути пов’язаною із розширенням торгівлі з Мексикою. Подібним чином багато штатів використовують гроші від масової законодавчої угоди з виробниками тютюнової продукції, щоби компенсувати фермерам зменшення споживання тютюну, що загрожує їхньому добробуту.

Однак тут є вирішальна відмінність між використанням політичного процесу для створення безпечних умов тим, кого зачепила творча деструкція, і використанням політичного процесу в першу чергу для припинення самої творчої деструкції. Пригадаймо історію з телеграфом і компанією Pony Express. Однією справою було допомогти звільненим працівникам Pony Express перекваліфікуватися на операторів телеграфу, і зовсім іншою — допомагати