Читати книгу - "Дженні"

здавалася йому вся ця ситуація, бо він же зник не на кілька годин і навіть не на день щонайбільше, але аж на три дні. А ще жахливіше було те, що перед тим, як Дулу покинула його, він благав її не повертатися додому до її людей, а вирушити з ним у щось на зразок вічної прогулянки. Звісно, Дженні не потрібно про це знати, але факт залишався фактом: він сам добре пам’ятав, як все було насправді, і відчував, що думати про це дуже неприємно.

На якийсь час він піддавався спокусі вигадати для Дженні побрехеньку, що пояснила б, чому він так безсердечно її покинув. Щось драматичне, можливо, за участі мисливців на котів, двох шпигунів у картатих картузах та робітничих хустках, які викрали Пітера з площі, коли він збирався спіймати для неї гарну мишу середніх розмірів, і запхали до швидкісної машини.

Потім у цій історії з’явилися й інші подробиці: таємничий дім із закритими жалюзями у районі Сохо, мовчазний, зловісний китаєць із довгим ножем, який стеріг Пітера, ватажок банди в масці з лихим поглядом і шрамом через усе обличчя, який домовлявся з торговцем нелегальним хутром, огрядним чоловіком з носом-бараболею й набряклим обличчям. Обійшовши більш ніж двадцятеро своїх охоронців, Пітеру вдалося зрештою вирватися на волю, вийти з підземелля і втекти з того будинку, щоб повернутися до неї.

Але Пітер тямив, що не зможе розповісти цю історію. По-перше, він усвідомлював, що не зможе збрехати Дженні, навіть якщо справді захоче, а глибоко в душі він не хотів цього робити. І, по-друге, історія здавалася не надто переконливою.

Тож єдине, що він спромігся вирішити, це повернутися на площу Кавендиш, хоч Бог його зна, де він зараз і скільки в нього займе часу знайти шлях назад. І діставшись туди, зайти до котячого помешкання, заспокоїти Дженні, чесно розповісти їй про все, що сталося, і попросити в неї пробачення.

Вирішивши так, Пітер одразу ж відчув себе краще і, не затримуючись, щоб помитися чи знайти щось перехопити, стрімкою риссю, а не звичними короткими перебіжками вирушив у дорогу в напрямку, де, як підказував його інстинкт, був південь, південний захід і площа Кавендиш. Але він навіть не усвідомлював, як далеко можна зайти за три дні, навіть зупиняючись так часто, як зупинялися вони з Лулу. Уже майже спустилися сутінки, коли втомлений, голодний, із пораненими лапами, бо ніжні подушечки на його ступнях майже до крові стерлися об кам’яний тротуар, Пітер наблизився до своєї мети. Потрапивши на площу з півночі по Гарлі-стріт, він одразу ж повернув до будинку номер 38 і, прослизнувши у вузький отвір, опинився всередині. Його серце калатало десь у горлі, і загалом Пітер почувався дуже погано.

Те, що Пітер побачив усередині не додало йому снаги. З помешканням нічого не сталося, він не помилився адресою, і, крім того, в цих околицях був лише ще один зруйнований бомбою будинок, зовсім не схожий на цей. Залите місячним світлом обійстя виглядало так само, як і раніше. Тіні простягалися від його стін, карнизів, зарослих бур’яном куп щебеню та руїн, але відчуття були геть інші.

І тоді Пітер зрозумів, чому. Мешканці котячого притулку, здається, повністю змінилися. Тут більше не було лимонно-жовтого Гектора, не було Мікі Рілі. Він не бачив Ебоні чи Дж. Паунз Ендрюза, маленької сірої Лімпі, Тіґґо чи Смілі. Здавалося, що котів так само багато і деякі з них навіть нагадували його друзів. Але коли він ближче їх роздивлявся, то помічав відмінності в кольорах, візерунках на хутрі, формі й розмірі, але понад усе в їхній поведінці стосовно нього. Для них він був зайдою. Вони його не знали. Очевидно, населення притулку постійно змінювалося.

Із завмиранням серця Пітер підійшов до затишної маленької криївки, де вони з Дженні зупинилися в ніч їхнього прибуття сюди. Там хтось був, але очі, які подивилися на нього з-під укриття карнизу, були зовсім не лагідні вологі очі Дженні, а два холодних чужих бурштинових ворожих ока. Щойно Пітер наблизився, кіт привітав його низьким гарчанням і звичайним криком: «Обережно! Проникнення на мою територію».

Помешкання було вільним і відкритим для всіх, але Пітер був не в гуморі сперечатися щодо цього з новим мешканцем криївки, великим вишневим котом із брудно-білими позначками на тілі й шрамами від котячих баталій.

— Вибачте, — сказав Пітер. — Я не хотів зазіхати на Вашу територію. Я шукаю подругу. Ми були тут разом, я хотів сказати, ми приходили сюди разом три дні тому і…

— Ну, зараз вас уже тут немає, — незадоволено пробурчав кіт. — Мене допустив сюди сам старий Блек. Якщо чимось не задоволений, піди спитай його…

— Так, — сказав Пітер. — Я це знаю. Але я справді шукаю подругу. Ви не знаєте, де вона? Її ім’я Дженні Болдрін.

— Ніколи про таку не чув, — сказав вишневий кіт і в’їдливо додав, — але я тут лише відучора. Коли я прибув сюди, в будинку не було нікого з таким ім’ям.

Пітер відчував, як йому стає все гірше й гірше, і страхітлива порожнеча біля серця все росте й росте. Він обійшов котяче помешкання згори донизу, він шукав скрізь. Але там не було Дженні Болдрін і нікого, хто пам’ятав би чи бачив її. Одна строката смугасточка пригадала, що хтось згадував ім’я Дженні, і це все. Це, здається, сталося два дні тому. У Пітера ж було жахливе відчуття, що його зачарували й не три дні, а три роки чи, можливо, три століття минуло. Що якимось чином він залишив планету, десь блукав поміж зірками і щойно повернувся, а все вже змінилося, і найжахливіше — Дженні Болдрін тут більше немає. Вона зникла й ніхто не знає, куди вона пішла чи що з нею сталося.

Якраз тієї миті його вуха вловили звук слабкого шкряботіння, немов двоє котів пробираються в помешкання знадвору. Це були дві близнючки з однаковими позначками і виразами мордочок, окрім того, що одна трохи повновидіша за другу. Серце Пітера стрепенулося, адже він упізнав їх і з радісним криком кинувся назустріч цим кішкам:

— Путці! Мутці! О, який же я радий, що зустрів вас обох. Це я, Пітер. Ви мене пам’ятаєте, правда?