Читати книгу - "Золотий дім"

— Дуже добре, дьякую. Я не сумнівався, шчо це подіє. Трошки це мало потривати. Я в таких ситуаціях стосую власну методольогію, я її називаю «Особисто запрограмована сила», скорочено ОЗС. Це просто питання того, шчоб працьювати з пацієнтом помалєньку, шчоб поволі збільшувати його упевненіст у собі — я це люблю називати самоактуалізацією. Кожен крок на дорозі ОЗС збільшуватиме його віру в себе. Ми вже далеко зайшли. Так, однозначно. Усе складається чудово. Питання в тому, шчоб дати вашому другу якийсь намацальний доказ, який він сам зможе потім повторювати, — доказ того, шчо він може контролювати свої розумові процеси. Відповідати за свої фізичні й емоційні реакції. Коли він переконається, шчо це йому до снаги, він здобуде певність, шчо зможе контролювати свій досвід у зовнішньому світі. Крок за кроком. Як книжка пише. А я йому даю здатність обирати, як він хоче реагувати на людей навколо й те, що може трапитисья тепер або в майбутньому у всіх можливих ситуаціях. Я налаштований дуже оптимістично. Бувайте.

У рамках цього процесу перейняття контролю Петя вивчав структури того, що назвав «зачаклованими місцями» — окультної пентаграми та юдейського ерува. Якщо йому вдалося сприйняти приватний острів біля Маямі як одне з таких місць, а як інше — обгороджену ділянку Юби Туур на північ від міста, де трапився сумнозвісний епізод, значить, він міг творити такі місця для себе. Ось завдяки чому йому спало на думку крейдяне коло навколо Мангеттена. Він обійде весь острів і сам накреслить це коло. Він зробить це без сторонньої допомоги, а для зміцнення сили кола розсипатиме по порозі часник. Щоб полегшити завдання подолання страху, він одягне дуже темні захисні окуляри й балахон із каптуром. Також він слухатиме музику в шумозахисних навушниках і питиме багато води. Ніхто за нього цього не зробить. Він мусить виконати це сам.

Гіпнотерапевт Летт схвалив і підтримав цей план, запропонувавши, що сам купить крейду й часник. Нерон Ґолден, однак, занепокоївся й виконав кілька телефонних дзвінків.

Призначений день зайнявся гарячий і вологий, у небі не було ані хмаринки. Петроній Ґолден спустився з кімнати блакитного світла, одягнений так, як пообіцяв, із виразом похмурої рішучості ефіопського марафонця на обличчі. Мюррей Летт чекав на нього біля вхідних дверей і перед тим, як Петя ступив на вулицю, спробував нагадати йому, наскільки далеко він просунувся, перераховуючи всі його успіхи на пальцях.

— Тепер пам’ятай. Значно вишча впевненість у собі! Набагато крашча сфокусованість і концентрація! Величезний прогрес у самоконтролі й вірі в себе! Ефективніше управління стресом! Ефективніше опанування гніву! Значне просування вперед у напрямку контролю імпульсивності! Ти можеш це зробити.

Петя, у тому стані набагато кращої сфокусованості й концентрації, про який згадував Летт, слухав у навушниках «Найн Інч Нейлз» і не чув свого гіпнотерапевта. Через плече він ніс сумку, набиту брусками крейди, а на спині мав рюкзак із пачками кокосової води, фруктами, канапками, батончиками граноли й запеченими курячими ніжками. А також трьома додатковими парами шкарпеток. Терті пішоходи в інтернеті попередили його, що спітнілі ноги у просякнутих потом шкарпетках вкриваються пухирями, що робить дальшу подорож неможливою. В одній руці він тримав торбину з посіченим часником. Інша рука вимахувала палицею для ходіння, до кінця якої він примотав скотчем початковий брусок крейди. Кишені його були набиті мотками скотчу, щоб у разі потреби можна було прикріпити новий брусок.

— Думай про свою соціальну поведінку, — крикнув Мюррей Летт, зрозумівши нарешті, що його не було чути. — Не замикайся в собі. Встановлюй зоровий контакт. Ці речі варто пам’ятати.

Та Петя перебував у своєму світі, й зоровий контакт, схоже, не входив у його плани.

— Ішче останнє, — гукнув Мюррей Летт, і цього разу Петя змилостивився й зняв навушники, щоб його вислухати. — Сподіваюсья, ти дотримавсья правильного режиму сну, — продовжив Мюррей Летт, дещо понизивши голос. — І ще одне, я перепрошую за це питання, але проблема енурезу — ми її вирішили, правда?

Петя Ґолден дозволив собі закотити очі, знову вдягнув навушники, вочевидь утішився з того, що Трента Резнора змінив Ексл Роуз, схилив голову й широким кроком рушив із будинку до уберівської автівки, яка мала відвезти його до обраного місця старту в Саут-Стріт-Сіпорт, залишивши пана Летта позаду.

— Молодець! — гукнув йому вслід психотерапевт. — Я пишаюся тобою. Добра робота.

Нерон Ґолден також стояв біля дверей, а товариство йому складали пані Патяк, пані Метуші і я.

— Ти нікуди не поспішай, — повчав він сина. — Не женися. Іди, як тобі зручно. Це не перегони.

Коли машина з Петею від’їхала, Нерон промовив щось у телефон. Його люди чатуватимуть у позашляховиках по всій трасі. Кожен крок Петі буде під наглядом.

П’ятдесят один із половиною кілометр, плюс-мінус — це маршрут «великої прогулянки» навколо Мангеттена. Сімдесят тисяч кроків. Дванадцять годин, якщо ти не бозна-який швидкий. Два десятки парків. Я не супроводжував Петі, але зрозумів відразу, що цей момент буде одним із кульмінаційних епізодів мого омріяного фільму, моєї уявної ґолденівської кінокартини. У звуковій доріжці — гучна музика: «Металева машина» Лу Ріда, «Зеппелін», «Металіка», а також умляутна компанія — «Мотöргед» і «Мöтлі Крю». Пішохід крокує, і на кожен його крок припадає (якось чутний крізь геві-металевий шум, цього я ще не обдумав як слід) удар у тамбурин. У парках він минає постаті свого життя, що споглядають на нього; що це — привиддя, ектоплазми його травмованої уяви? Ось його мати в парку Нельсона А. Рокфеллера — явно привид або спогад. Ось Апу, що пробігає повз по Іст-Ривер-променад. Трохи далі Д Ґолден із Рією в Риверсайд-парку — усі застигло спостерігають за тим, як він іде, вирячившись, як привиди. Вони в оточенні переляканих дерев[34]. Юба Туур стоїть, мов вартовий у парку Інвул-Гілл біля каменя Шораккопоч, що позначує місце, де колись під найбільшим тюльпановим деревом на Манагатті Петер Мінуїт купив острів за шістдесят гульденів, а в парку Карла Шурца біля Ґрейсі-Меншн його підбадьорює паж Летт власною персоною. Можливо, якраз Летт і був там насправді. Петя йде далі, пане тамбуриністе, де не з’явиться туги недремна варта. І поки він отак іде, відбувається зміна. На сімнадцятому кілометрі, у парку Вест-Гарлем-Пірс, він викидає крейду, припиняє креслити лінію, що досі позначала його шлях, а проминувши мерську резиденцію, викидає ще й часник. Щось для нього змінилося. Йому вже не треба позначувати свою територію. Його мандрівка сама вже знаком, і її закінчення доведе до досконалості його невидимий, незгладимий ерув.

Коли він повертається, дещо заточуючись, на місце початку своєї