Читати книгу - "Сашко"

— Татусь доручив тобі й мені пробратися на нашу вулицю так, щоб нас не помітили…

— Ой як цікаво!.. — вигукнув я, бо мені вже не терпілося. — А для чого?

— Треба стежити за будинком нашої школи. Там якісь склади в німців. Німці захочуть знищити всякі сліди своєї роботи і можуть висадити школу в повітря. А може, вони вже її замінували. Як тільки ми щось помітимо, треба негайно повідомити татуся. Татусь каже, що треба якнайбільше врятувати будинків, тоді нам буде легше відбудувати Київ.

Звичайно, я погодився. Треба було тільки щось придумати для бабусі. В ці дні вже деякі жителі пробиралися на «кампфзону» у свої помешкання, і бабуся про це знала. Я сказав їй, що разом з Ромкою підемо теж до своїх будинків, щоб на всякий випадок бути коло дому. І поки бабуся думала, чи пустити мене, чи ні, ми з Ромкою вже були далеко.

Ми не пішли вулицями, бо могли натрапити на патрулів, а дерлися по схилах і вибалках, що на пустирях між Сталінкою і Печерськом. Цю місцевість ми добре знали: скільки разів ми тут гралися, скільки разів на цих пустирях відкривали не відкриті ще ніким краї і дороги!.. Скільки ми тут переслідували «розбійників» і «бандитів»…

Ми знайшли місце на одному з глиняних горбів за садом школи. Звідси було добре видно шкільне подвір’я і двоє вхідних дверей. Як скучили ми за нашою школою!

Почав накрапати маленький дощ. Треба було залізти до якогось будинку. Ми знали помешкання одного з учнів, що жив біля самої школи. Головне, до їхньої квартири не треба було йти з вулиці. Ми, озираючись, зайшли з саду на подвір’я. Тут було зовсім безлюдно. Двері на сходи були відчинені. Коли ми піднялись по сходах, на знайомих нам дверях побачили замок. Ми трохи посмикали його, але таким способом замки не відмикають.

Я і Ромка нерішуче стояли біля дверей. Раптом застукотіли кроки по сходах. Може, це йшов двірник, а може, й вороги. Треба було ховатись. Лишалось тільки підійматися сходами вище. Звичайно, ми це робили тихо, щоб нас ніхто не почув. Так ми зайшли на найвищий поверх, але в цей час кроки внизу припинились. Очевидно людина зайшла до якогось бічного коридору.

— Сюди! — сказала Ромка й потягла мене за руку ще вище. Там були маленькі двері під самою покрівлею. На дверях висів засув з поламаним замком. Ми відсунули його й зайшли на темне горище. Вдалині світилося маленьке слухове віконце. Ми обійшли при ледве помітному світлі цього віконця все горище. Воно було цілком порожнє, якщо не брати до уваги кількох куп поламаних меблів і якогось дрантя.

— Сюди! — знову сказала притишеним голосом Ромка, що вже стояла біля віконця.

Справді, з цього віконечка було добре видно подвір’я школи і навіть частину вулиці з ворітьми. З дверей школи фашистські солдати все ще виносили ящики з якимись речами й вантажили на машини. Мені здавалося, що вони не дуже поспішали. А мені хотілось бачити, щоб вони поспішали, метушились, щоб вони боялися, що не встигнуть. Отже, нічого підозрілого тим часом ми не помічали, і нам не було про що повідомляти Ромчиного батька.

— Сашко, — сказала Ромка, — а що, коли нічого не зміниться й завтра, і позавтра, і багато днів? Хіба ми зможемо тут залишатися? А що ми будемо їсти?

— Нічого ти не тямиш! — зміряв я її презирливим поглядом. — Коли маєш бойовий наказ, то вмри на посту, а виконай доручення.

Ромка засміялась і сказала:

— У-ух! Можна подумати, що ти й справді думаєш умерти на цьому посту.

— А от не зійду з місця, поки не виконаю.

— Дурень ти. Татусь сказав: наглядайте за школою. Навідуйтесь до неї частіше. І все.

— Однаково буду тут, поки вистачить мені сили.

— А що їстимеш?

У кишені в мене була пара варених картоплин і шматок хліба. Я показав свої запаси Ромці. В неї теж був шматок хліба, помазаний рижієвою олією і добре посолений.

— Гаразд, — сказала Ромка, — ми тут переночуємо, а завтра побачимо, що нам далі робити.

Треба сказати, що нам і до вечора дуже набридло стояти коло віконця. Нічого цікавого з нього не можна було побачити. Тоді я з старих меблів наздирав повсті, мирської трави, якою підбивають дивани, намостив усе це в кутку, і ми тепер мали місце, де можна було добре лежати й відпочивати. Канонаду чути було тим часом здалека, і, мабуть, фашисти протримаються в місті ще кілька днів. Так думали ми.

Тим часом поночіло. Світла в дворі не запалювали, а присвічували собі електричними ліхтариками, і ми по ліхтариках могли стежити майже за кожною постаттю на подвір’ї школи. Вночі німці робили те саме, що і вдень: коли на подвір’я приїздила машина, виходили солдати, навантажували її, й машина виїздила з подвір’я. Солдати знову заходили до школи, на ганку залишався вартовий.

Нарешті ми умовилися, що, поки один з нас вартуватиме біля віконця, другий відпочиватиме і навіть може спати. Перший заступив на нічну варту я. Нічого цікавого на подвір’ї школи не було, і я, не маючи чого робити, уважно прислухався до канонади, намагаючись по звуку визначити, чи наближається до нас фронт, чи залишається на місці. Але незабаром канонада стихла. Зате в місті почастішали вибухи. Це окупанти висаджували будинки.

Іноді довкола панувала тиша. Я навіть чув тоді, як неспокійно й поривчасто дихала вві сні Ромка. Признаюся, під час такої тиші було мені якось моторошно. Серед тиші я не міг орієнтуватися в тому, що діється навколо мене, і це було найгірше. Мені зараз потрібні були звуки канонади, окремих пострілів, вибухів, гуркоту машин і метушливого лементу людей, багато, багато звуків, що правили б мені за азбуку, по якій я читав би, що діється навколо мене.

Раптом мені здалося, що я чую обережні, тихі голоси. Холодні дрижаки сипнули мені по спині. Я затаїв дух, прислухаючись, але навколо мене було зовсім тихо. І чомусь у цій тиші я ніяк не міг прогнати страх і примусити себе не тремтіти. Незабаром я відчув, що й Ромка зовсім не спить, хоч вона навіть не ворушилася в своєму кутку.

— Ти спиш? — пошепки спитав я.

— Ні. Сашко, мені здалося, що хтось тихенько, нишком пройшовся на горищі недалеко від нас.

В мене знову по спині сипнули мурашки.

— Ні, ніхто не проходив, — відгукнувся я і сам не впізнав свого голосу. У горлі в мене пересохло.

Ромка хвилину мовчала, потім прошепотіла знову:

— Мені здається, що хтось