Читати книгу - "Сашко"

Спочатку ми хотіли пролізти непомітно на дніпрові гори, де мені відомі були кожна стежка, кущ і кожна схованка. Але на горах були фашисти. Там стояла їх артилерія, міномети і багато солдатів. Ми не були тут, на горах, давно. І мені так хотілося саме звідси, з гір, побачити на тім боці наших. Та пролізти туди нам не пощастило. Ми відійшли назад, до міста, і, ховаючись у руїнах Хрещатика й інших вулиць, спустилися на Поділ.

Тут теж проповзти непомітно на самий берег не вдалося: скрізь ходили патрулі. Тоді ми знайшли собі ще краще місце. Біля самого берега стояла величезна вигоріла споруда — мабуть, якась фабрика або млин. Вона дивилась на Дніпро темними дірками замість вікон. Ми обійшли її довкола й відшукали зовсім цілі залізні сходи нагору. Щоправда, між третім і четвертим поверхом залізні сходи вивалилися з стіни і звисли в повітрі, і коли ми, вчепившись за поруччя видиралися по них угору, то вони так хиталися, що Гриша трохи був злякався. Ну, таки ми вибралися на самий верх, аж на горище. Як добре звідси було все видно!

Заллятий передвечірнім сонцем Труханів острів був пустельний і мовчазний. Де-не-де зводились почорнілі комини спалених домів, якраз навпроти нас жовтіли руїни церкви, десь далі ще курилося якесь згарище.

А ген далі, за луками й затоками, оповивалися синім туманом далекі ліси. І там, у тих лісах, стояли наші танки, гармати, готувалися до наступу на Київ радянські дивізії й армії. Нам здавалося, що ми їх навіть бачили. А Гриша казав навіть, що під дальнім лісом рухається наша кіннота. Скільки я не вдивлявся, кінноти я не побачив. Гриша завжди до того, що бачив, додавав трохи того, чого не бачив, і в нього завжди виходило непогано.

Зате нам добре було видно, як метушилися фашисти на Володимирській гірці, в Пролетарському саду і далі на дніпрових горах, бачили їхні гармати й міномети, замасковані під деревами. Було зрозуміло, що вони покинули лівий берег і будують укріплення на правому.

Як цікаво було на все це дивитися!

— Ех, коли б у нас тут був кулемет! От би ми шпарнули по фашистах… — промовив Гриша.

Я згадав історію з пістолетами, які я цапнув у фашистських офіцерів.

— Мале ти ще! — сказав я Гриші і навіть не оглянувся на нього. Раптом страшний вибух струснув будинок, де ми сиділи.

Враз після того прогуркотіло ще кілька вибухів. Із свого спостережного пункту ми побачили тільки один. Це висадили пароплав на Дніпрі недалеко від пристані. Пароплав швидко нахилився набік і почав тонути. Кінчик його труби так і залишився над поверхнею води.

Після того в різних кінцях міста почали лунати вибухи. То фашисти висаджували великі будинки.

Збуджені і разом приголомшені всім баченим, пішли ми з Грицьком додому. Вже вечоріло, і відсвіти пожеж судорожно тремтіли над містом. І нам було якось захоплююче страшно…

Радісно збуджені поверталися ми з Подолу. Було дуже небезпечно, і ми йшли, ховаючись по руїнах.

На воротях млина Грицько написав крейдою: «Хай живе Червона Армія — переможець»! Я швидко намалював там же, на воротях, шибеницю. Людині в петлі я підмалював маленькі вусики і підписав знизу «Хайль Гітлер у петлі».

Потім, уже на вулиці, біля дерев’яного щита з афішами, ми обидва спинились.

— Сашко, давай і тут… — прошепотів Гриша.

— Давай…

Він намалював крейдою височенну шибеницю, а я намалював Гітлера у петлі і написав знизу: «Гітлер юбер аллес!..».

Ми з реготом побігли далі.

Вже було зовсім темно, коли я повернувся. Біля воріт біліла постать. То Женя чекала на мене. Як же мені прикро було, що я не міг сказати їй: «Женю, а я бачив наших!..» Проте я все-таки зміг розповісти їй багато цікавого.

І коли я їй описував усе, що ми бачили з горища млина, вона увесь час міцно тримала мене за руку, мабуть, боячись, щоб я не пішов, не доказавши чогось. Вже потім, коли вона випитала в мене все і ми йшли до хати, вона сказала:

— Якщо йтимеш удруге на берег Дніпра виглядати наших, обов’язково візьми й мене з собою. Дивися ж, Сашко, не обдури.

— Ну ось — це якраз те, чого я не хотів…

ПЕРШИЙ УРОК У ШКОЛІ

Ой що робиться на вулицях нашого Києва!..

Ті, кому добре жилося при фашистах, виїздять. Одні везуть речі на вокзал, щоб їхати поїздом, а інші навантажилися на машини і їдуть до Німеччини машинами. Попутного вітру вам, фольксдойчі і рейхсдойчі!

Десь далеко за околицями гуде не перестаючи канонада, і на вулицях Києва метушня й паніка. Тепер уже фашистам не щастить приховати того, що десь недалеко йде бій за Київ, що радянське військо перейшло на наш берег Дніпра, наближається до міста й несе нам визволення.

Ми ховаємось по льохах, підвалах і просто в ямах на київських пустирях, бо фашисти вигонять людей з Києва. Женина мати знайшла місце в глинищах за своїм садом. Там, серед кущів, ми викопали у схилі печеру, і як тільки помічаємо на своїй вулиці здаля фашистських солдатів або якісь підозрілі машини, ми ховаємось у тій печері, а хату замикаємо й зачиняємо віконниці. Так роблять і сусіди.

Але я не можу всидіти в якісь там печері. Для мене це однаково, що зав’язати очі. А хіба я можу нічого не бачити навколо себе? Тому я дуже мало сиджу в печері, а здебільшого вартую, сидячи десь у кущах або на дереві. Мені кортить пробратися знову на нашу стару квартиру, подивитися, що робиться там. Шкода, що немає з ким піти туди.

Так минає день, другий. І раптом з’являється… Ромка. Спочатку я не вірю своїм очам. Невже це вона? Потім ми кидаємось одне до одного. Нас бачать усі — і Женя, і її мати, і бабуся. Це нам заважає відразу розповідати одне одному про все. Але за кілька хвилин ми зникаємо за садом на глиняних горбах. Я хочу розпитати в Ромки, де вона була, але Ромка не дає мені сказати.

— Сашко! — говорить вона, оглядаючись по сторонах. — Я ледве розшукала тебе. Маю доручення для тебе.

— Від дяді Михайла?

— Від нього.

— Кажи швидше.

— Тільки ти нікому не кажи, а то тебе не пустять.

— Ні, що ти… Хіба