Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"

людині», а як «інстинкт жорстокості, звернений назад, всередину, після того, як він уже не може розрядитися ззовні»[597]. Філософський мазохізм Христа як потяг до вічного життя, за межею сексуального інстинкту, Ніцше трактував з позиції ерогенного садомазохізму: «Християнство це релігія заперечення волі до життя»[598]. Поняття добра і зла тотально пов’язувалися з імперським завойовницьким інстинктом: «Що таке добро? Все, що помножує в людині чуття сили, жадання влади, і, зрештою, саму силу. Що таке зло? Все, що походить від слабкості. Що таке щастя? Коли відчуваєш, як зростає сила, отже, долається опір… Недолугі й безпорадні мусять загинути — це перший принцип нашої любові до людини. І в цьому їм треба допомогти»[599].

Ф. Ніцше і його творчість — яскравий приклад трагедії митця, який відчуджується від материнської культури на основі культивованого інстинкту смерті, що видається за інстинкт життя. Тому така модерна філософія життя, замішана на імперській ерогенності, являє собою символічний перверсивний імперський невроз порубіжжя, що закономірно переходить у психоз. Написавши свій останній твір «Жадання влади. Спроба переоцінки всіх цінностей», Ніцше прирік свій інтелект на зруйнування: протягом 1890—1900 років він перебував у психіатричній клініці як безнадійний пацієнт, одержимий Діонісом. Свої останні божевільні листи він підписував як «Розіп’ятий», що свідчило про його заздрісну прив’язаність до свого головного едіпового «противника» — Ісуса Христа. Як сказав би Фройд, такий мислитель не може бути учителем людства. Те, що деякі українські маргінали молодої генерації на минулому порубіжжі пробували застосувати психосемантику боговбивства для української культури, розпочавши садоавангардистську едіпову боротьбу з власними класиками, зокрема із Шевченком, свідчило про заздрісну психологію маргінальності, яка прагнула дорівнятися до потужної європейської маргінальності на основі деструктивного інстинкту.

Культовий письменник європейського модернізму — поляк С. Пшибишевський (1868—1927) у контексті вище згаданих рефлексій займав особливу космополітичну позицію відчудження від материнської культури. Всі песимістичні течії світової поезії, на думку Лесі Українки, знайшли в його творчості відлуння: «демонізм Байрона…, пантеїзм Шелі, холодний космічний песимізм Леконт де Ліля і [Хозе]-Марія Ередіа, сатанізм Бодлера, надлюдська презирливість Ніцше, сум пересичення і набожність відчаю Верлена, моральний нігілізм Рембо, вічно страдаючий естетизм д’Аннунціо, безумний лунатизм Сар Пеладана, — все це, наче в дзеркалі, відображається в творіннях краківської школи поетів, сотворивши собі кумира з поетичної прози несамовито-натхненного Станіслава Пшибишевського»[600]. На початку XX ст. він був популярний в Польщі, Німеччині, Росії (значною мірою вплинув на російських символістів), займав культове місце у середовищі різних європейських митців. Творче хрещення Пшибишевський отримав у середовищі берлінської богеми наприкінці XIX ст., де й втілив свої імперські амбіції німецькою мовою. Повернення у Краків і Галичину на початку XX ст. обумовило цікавість до нього українських письменників. Адже протягом 1903—1904 рр. Пшибишевський провів літературну і рекламну подорож Росією й Україною, а за три роки у Росії вийшло п’ятдесят дві його книги. Він поставав у контексті російських прозаїків-модерністів (І. Буніна, О. Купріна, М. Арцибашева, Л. Андреєва, Ф. Сологуба), орієнтуючи на пошуки «статевої» істини, модерної антропологічної концепції, пов’язаної з актуалізацією сексуальності.

На думку сучасного швейцарського дослідника Г. Ріца, популярність Пшибишевського була «заснована на його діяльній ролі посередника між західноєвропейською культурною спадщиною, частково Ніцше і його життєвою філософією надлюдини, і Росією. Пшибишевський став чимось на зразок двійника Ніцше…. Його типове для свого часу «мистецтво нервів» повинно було впасти на особливо благодатний ґрунт там, де публіка виховувалась на Достоєвському»[601]. Раннє згасання слави Пшибишевського у берлінській богемі, де провідну роль відігравали Стрінберг та Мунк, Г. Ріц пов’язав з його слов’янським походженням: причини витіснення польського письменника з активного літературного життя між Берліном і Віднем наприкінці 90-х років свідчили, на його думку, про «негативний культурний стереотип поляка в Німеччині». У Кракові «німець» Пшибишевський існував після 1898 року як «імплантат ззовні», його сприймали «як факт відчудження польської культури і насамперед польської мови»[602].

Космополітична «скорбота» Пшибишевського супроводжувалася явною психосемантикою злого блазня, патологічного варвара-політеїста, що контрастувала з національними аристократичними світоглядними пошуками тодішніх західноєвропейських митців на зразок Г. Гессе. Своїми ненаситними пристрастями розбурханий демонічний новоромантик Пшибишевський тримав у напрузі поетів і жінок, пов’язуючи друзів і знайомих зі своїми страшними психопатологічними експериментами. Він став ідеологом ряду злочинів, зокрема провокатором самогубства молодого поета С. Кораба Брозовського і довголітньої коханки, матері його дітей М. Фердерер, смерті культової фігури скандинавської і берлінської богеми, а також його дружини — Д. Йуель. Пшибишевський зі своїм юним другом Емеріком спланували у 1901 р. вбивство Дагні у Тифлісі, куди він відправив її з малолітнім сином (згодом цей син буде програний ним у карти)[603]. Пшибишевський був ініціатором інцестного зв’язку зі своєю дочкою — талановитою письменницею Станіславою Пшибишевською, і буквально погубив її. Невипадково провідні письменники польського модерну С. Віткевич, В. Гомбрович та Б. Шульц вважали Пшибишевського плебеєм і блазнем. Польська аристократія викидала його зі свого середовища за тією самою психологікою, за якого зрікалася свого часу консервативна Англія амораліста Байрона.

«Саморуйнування та руйнування ближнього, — писав Г. Ріц, — що незмінно присутнє в життєвій концепції Пшибишевського, стає все виразніше… Бажання щоб там не було жити якомога драматичніше приводить у багаточисельних історіях з жінками до скандалів та приватних трагедій, жертвами яких, як правило, стають жінки, а саме жінки, які прагнуть до злочинних дій, до порушення табу і які майже завжди порушують суспільні норми»[604]. Бажання жити «якомога драматичніше» було пов’язане з намаганням Пшибишевського оголити первісні інстинкти — сексуальний інстинкт і потяг до вбивства. У своєму програмному творі «Заупокійна меса» (1893) він, перетлумачуючи біблійний міф, в якому сотворения світу пов’язується з Духом (Логосом), сотворения апокаліптичного світу на порубіжжі символічно пов’язує з первісною сексуальністю: «На початку була стать. Нічого крім неї — все у ній… Стать є основна субстанція життя, зміст розвитку, найсокровенніша істота індивідуальності. Стать є вічно творяще начало, перетворююче-руйнівне.

Це була сила, з допомогою якої Я кидало атоми один на одного — сліпа хіть, яка повеліла їм поєднатися, яка примусила їх створити елементи і світи»[605]. Дух, за перверсивним тлумаченням Пшибишевського, поставав «дитиною» статевої хіті. Тому пізнання первісної сутності, що володіє потенцією творення, стає його головною задачею: «На дні моєї душі лежить похмура, жахлива таємниця безумної, диявольської, чорної меси… І я хочу розкрити цю таємницю; виставити напоказ тріумф епілептичної пристрасті, хочу ще раз насолодитися моїм «статевим вампірством» і ще раз відчути себе всесильною статтю, яка грає моїм мозком, як дурною, смішною іграшкою»[606].

Як відомо, архетип диявола (адекватний у психоаналізі несвідомому) визначив пафос демонічного модерністського дискурсу. Якщо Байрона вважали прихильником диявольської школи, то Пшибишевський відверто демонстрував модерний диявольський «байронізм» через