Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"

писав Ніцше, «нагадує погляд орла, її душа смілива, як лев, а між тим, це надзвичайно жіноче дитя…»[585]. Таке поєднання інфантильності і жорстокості було особливою спокусою для романтичного чоловіка, одержимого власним сексуальним інстинктом. Від химерного кохання Ф. Ніцше і Лу Саломе, за словами Д. Талеві, й «народився духовний син: пророк Заратустра»[586]. Тому психосемантика ніцшівського «Так казав Заратустра»(1883) без ерогенного російського жіночого впливу не може бути пізнана.

У своїй автобіографії Ф. Ніцше згадує спільний з Лу Саломе твір — «Гімн життю» — на її слова та на його музику: «Текст… належить не мені: він є дивовижним натхненням молодої російської дівчини, з якою я тоді дружив — Лу фон Саломе. Хто здатний загалом збагнути смисл із останніх слів цієї поезії, той вгадає, чому я віддав йому перевагу і захоплювався ним: в цих словах є велич»[587]. Далі він наводить ці «величні» слова Саломе: «Якщо у тебе немає більше щастя, щоби дати мені його, ну що ж! У тебе є ще твоя мука…»[588]. Фраза Лу Саломе, що так захоплювала Ніцше, відсилала до перверсивного мазохізму і вказувала на садо-мазохістське жіноче бажання, згідно з яким ерогенне страждання не стає підставою для заперечення життя, а навпаки — культивує його в надмірній чуттєвості.

Психоаналіз модерністської філософії життя з її ідеєю чуттєвості як новим онтологічним принципом, що був викликом строгому монотеїзму та класичній європейській парадигмі, допомагає аналітично переглянути її поза панівною романтичною ідеалізацією, якій піддалися не лише сучасне вітчизняне літературознавство, але й філософія. Так, у трактуванні модерної філософії життя українська дослідниця О. Гомілко поза критичним аналізом виокремлює три тенденції: ніцшівський гімн тілу, згідно з яким стихійна реальність, що спонтанно виражає себе, протистоїть «штучному», раціонально сконструйованому; життя як переживання, що представлено у філософії В. Дільтея, О. Шпенглера та Г. Зіммеля, для яких життя означає безпосереднє переживання людиною суб’єктивного та об’єктивного світу; «життєвий порив» проти інтелекту, представлений у працях А. Бергсона, котрий життя ототожнює з творчістю нових форм буття, тілесним поступом, протиставляючи життєвий, творчий дух смертоносному інтелекту[589]. Несвідоме засвоєння цих настанов є особливо небезпечним для моделювання сучасного національного світогляду.

Те що ніцшівська філософія життя сформувалася під впливом садомазохістської ерогенності, свідчить тлумачення Ніцше статевої проблематики. На порубіжжі українське моделювання мужності і жіночості займало провідне місце у модерністських пошуках, спровокованих піком сексуальної революції, і було спрямоване в бік нарощування свідомості. Протилежну настанову демонстрував Ф. Ніцше: модерний чоловік повинен був думати про жінку «тільки по-східному», «сприймати жінку як майно, як власність, яку треба тримати під замком, як щось призначене для служіння, що досягає досконалості лиш у цьому служінні»[590]. Жінка, розучившись боятися чоловіка, вважав Ніцше, виродиться як стать. Він радикально засудив національних модерністів, які прийняли позицію нарощування жіночої свідомості (за аналогією до психоаналізу З. Фройда). «Звісно, — писав Ніцше, — не бракує тупологолових прибічників та розбещувачів жіноцтва серед учених ослів чоловічої статі, які радять жінці таким шляхом позбутися жіночості й наслідувати всю ту глупоту, на яку хворіє європейський «чоловік», європейська «чоловічість», і хотіли б принизити жінку до «загальної освіти», навіть до читання газет і політиканства»[591].

У 1886 р. він, рефлексуючи над можливими наслідками того, що жінка стане новим суб’єктом культуротворчих процесів, висловив свій песимістичний прогноз, згідно з яким «окультурення» жіночого «варварства» спричинить появу замість природної у своїх інстинктах жіночості — жіночості істеричної, не здатної народжувати здорових дітей. Зміцнення «слабкої статі» за допомогою культури (через духовний пошук стримування злочинних інстинктів) Ніцше вважав модерною оманою: «Немов історія не вчить нас найпереконливішим чином, що «окультурення» людини та розслаблення (саме розслаблення, роздрібнення, захиріння сили волі) завжди йшли пліч-о-пліч…». Вважаючи, що розум ворожий життю, що він деформує і патологічно викривляє його, Ніцше бачив перевагу жінки над чоловіком в її натурі, яка «натуральніша» за чоловічу. Цю натуральну варварську жіночість він культивував з допомогою демонічної метафори небезпечної і прекрасної кішки, яка відсилала до образу Лу Саломе («її справжня, хижацька, підступна грація, її тигрячі кігті під рукавичкою, її наївність в егоїзмі, неприручувана внутрішня дикість, незбагненне, неохопне, невловне в її пристрастях і чеснотах…»[592]).

На основі культивованої ерогенності Ніцше чітко розмежував чоловічу і жіночу волю до влади через чоловічий інстинкт як спрямований садистськи, а жіночий — як мазохістськи. Модерна філософія статі передбачала зміцнення цієї ерогенності, яка проголошувалася безпосереднім втіленням природної волі, істинним фундаментом людського існування. Наймогутніші і найвпливовіші жінки світу, на думку Ніцше, свою силу волі плекали не з допомогою освіти, а завдяки своїй натурі, тому що природна жінка, як небезпечна і прекрасна самка, була здатного викликати у мужчин страх і любов[593]. Загалом ніцшівський псевдоренесансний пафос на утвердження інстинктивного життя і його жадоба «могутніх людей» вела за собою перверсивний захист чоловічого ерогенного садизму і посилену маскулінізацію світу. Це означало відсунення мужності як духовного феномена, символічно — відсунення Христа.

На такому шляху моделювання модерного світогляду, що означений несвідомими імперськими амбіціями, Ісуса Христа було обрано головним едіповим противником — за аналогією до героїв Достоєвського. На це «євангеліє зла» Ніцше власне й надихнула російська філософія життя, що спокусила європейських модерністів у кінці XIX ст. Ідеологічні герої Достоєвського як провісники епохи диявола спровокували Ф. Ніцше на героїчну переоцінку всіх традиційних цінностей. Культ російської ерогенної релігійності супроводжував антисемітизм, що приховував у собі символічний наступ на монотеїзм імперського суб’єкта. Євреї, — писав Ніцше, — «найнебезпечніший народ в історії людства: наслідки їхніх дій настільки відвернули людство від правди, що воно ще й досі гадає, ніби Христос проти євреїв, навіть не усвідомлюючи, що це останній єврейський чинник»[594]. Зрештою антисемітизм став «масовим явищем у Європі початку XX ст.»[595].

Вкрай невірно пов’язувати ніцшівську переоцінку цінностей з відродженням аристократичних античних цінностей. Варто згадати філософію Сократа і Платона. Або порівняти модель українського аристократизму П. Куліша, яку той обґрунтував в одному часі з Ф. Ніцше, щоб побачити суттєву відмінність національного аристократизму з цінністю свідомості і любові та перверсивного імперського, який відстоює політеїстичне варварство. Закономірно, що ніцшівський імітований аристократизм привів до образу Антихриста, позиції по той бік добра і зла, античної міфологізації на користь Діоніса, який витісняє Христа. Особисті неврози Ф. Ніцше супроводжувалися надмірною жорстокістю, а пошук «страшної істини» зрештою завершився божевіллям.

Пояснюючи свою працю «Генеалогія моралі», Ніцше звертав увагу, що він говорить від імені бога темряви Діоніса, при цьому суть християнства витлумачував як «рух назад, велике повстання проти панування аристократичних цінностей»[596]. Замість етичного монотеїзму він уводив модерну психологію совісті — не як «голос Бога в