Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"

політеїстичні ідентифікації: «Я — великий синтез Ягве і диявола», «несамовитий містик і жрець диявола»[607], «ненаситний, вічний злочинець, збуджувач обміну речовин в історії, дух еволюції і руйнування»[608] тощо. Архетипи «материнського мороку» символічно озвучуються в його творчості в образі апокаліптичного матріархату — апокаліптичної жони, загрозливий імперський привид якої з’являється над традиційним національно-патріархальним світом. У ніцшівському дусі культивування первинного сексуального інстинкту Пшибишевський символізує чоловічу спрагу творення: «Я бачу природу, як апокаліптичний апофеоз вічно напруженого Фалоса, який у безмежно грубій марнотратності виливає потоки сімені на всесвіт»[609].

Здійснивши серію злочинів на основі розгнузданого сексуального інстинкту і символічну демонізацію у творчості, С. Пшибишевський міг би сказати Ф. Ніцше так, як сказав Смердяков Івану Карамазову: «Головний убивець у всьому тут єдиний ви-с, а я тільки найнеголовніший, хоч це і я убив. А ви найзаконніший вбивця і є!». Отже, Ф. Достоєвський, Ф. Ніцше і С. Пшибишевський органічно зійшлися на порубіжжі, по-різному виявили у своїх текстах символічне злочинство, що означало кастрацію високого, одухотвореного уявлення про Бога у символічній психічній інстанції Над-Я заради чуттєвості, актуалізованого на порубіжжі завойовницького інстинкту життя, що, супроводжувалося наближенням Першої світової війни. Активне розмноження «банди братів», об’єднаних символічним боговбивством, почалося у різних європейських модернізмах, які надихалися імперською ідеологією своїх «батьків-героїв» — Ф. Ніцше і Ф. Достоєвського.

Істерія як реакція на боговбивство

Істерія в індивідуальному розвитку жінки (онтогенезисі) тісно пов’язана з істерією в національному філогенезисі та імперському. Порубіжжя, проявляючи новоромантичного героя і «банду братів», одержиму кастраційним комплексом, проявляє також несвідомий материнський комплекс жінки, завдяки якому рівнозначно поглинається і Бог, і диявол, що стає особливо загрозливим для національного світу. О. Вайнінгер у праці «Стать і характер» (1900) одним із перших на порубіжжі звернув увагу на те, що несвідома жінка — це невизначена сексуальна сутність (інша, ніж в чоловіка сексуальність, полягає в тому, що не концентрується на статевих органах, а розливається по всьому тілу[610]), тому обумовлює невизначену духовну сутність. У таку несвідому жінку, на яку й прагне перетворити імперський переслідувач національний суб’єкт, можуть проникати різноманітні ідеї та спокуси, тобто вона може «вагітніти» всім, що пропонуватиметься перверсивною імперською культурою. Охарактеризувавши психотип Матері, Вайнінгер звернув увагу на сутність несвідомого материнства, коли воно стає загрозливим спраглим Вмістилищем, символічною апокаліптичною Чашею. Відчуваючи цю загрозу від несвідомої жінки, він намагався «спокусити» її моральним імперативом, духовно спраглою мужністю як вищою свідомістю, звертаючи увагу на власну істеричну ситуацію та вихід з неї через філософське самогубство у двадцять три роки.

Несвідома істерична реакція національного суб’єкта на боговбивство виразить характер національного порубіжжя. Так, Леся Українка у своїй символічній поведінці нагадувала самогубство О. Вайнінгера: кожна її драма закінчувалася символічним самознищенням істеричної жінки, тобто жінки, яка перебувала в болісному метанні щодо власної сутності, а не знаходячи її сталої духовної форми, ліквідовувала себе. У драмі «Касандра» (1907) письменниця багатозначно протиставить істеричну Касандру, яка прагне утриматися у полі духовного материнства, й Клітемнестру, яка реалізується у полі несвідомої ерогенної й злочинної материнської насолоди[611]. Закономірно, що в дискурсі інтелектуального материнства сформувався український фемінізм в особі М. Рудницької, яка у своєму онтогенезі поєднала єврейський материнський інтелект та українську батьківську патріотичну волю, відповідно — концептуалізувала національний фемінізм як духовне, свідоме материнство[612]. Порубіжна позиція О. Вайнінгера, Лесі Українки, М. Рудницької була яскраво вираженою аристократичною позицією архетипних національних особистостей у перехідному часі, коли утверджувалася масова психологія не лише «банди братів», але і «банди сестер», яка на основі активізованого кастраційного комплексу розпочала власну імітацію героїчного боговбивства. Криза мужності, що означала зречення аскетичного й етичного Христа й утвердження сексуального Діоніса, вела за собою масову кризу жіночості, на що вказав О. Вайнінгер[613]. На зламі віків виявився дискурс страху національної мужності перед істеричною, розщепленою не лише національною, але й імперською сутністю, яка поставала в «суперечливій безлічі машкар»[614], чоловічих і жіночих, викликаючи жах і бажання пізнати її. Але національний суб’єкт втрачав власні сили, адже імперським переслідувачем проводилося грандіозне символічне розщеплення цього разу на основі статевого чинника. Тому на порубіжжі «чоловіче» й «жіноче» постали «не двома взаємодоповнювальними частинами Цілого, а двома (невдалими) спробами символізувати це Ціле»[615]. Така позиція була особливо небезпечною для українського світу з його сформованою потребою Держави.

Якщо найпоширеніший чоловічий невроз порубіжжя — невроз нав’язливих станів — виражав витіснену сексуальну ідею (на основі первісного потягу до матері), що й вела до символічної кастрації батька, то особливістю жіночого психічного конфлікту стала істерія з явним вираженням психічних ідей у тілесних симптомах, пов’язаних з материнськими і батьківськими фігурами та їх замінниками. Європейську національну істерію супроводжувала масова відмова жінок від сексуальності і моральна претензія до батька, чоловіка загалом. Симптоми імперської істерії вказували на активізацію кастраційного комплексу в жіночій психології через одержимість каструванням на основі власної ненаситної сексуальності. Отже, у симптомах істерії, що являли собою альтернативну репрезентацію забороненого бажання, яке проривалося з несвідомої сфери, можна прочитати психологію національного та імперського суб’єктів.

Енергія заборонених сексуальних потягів, зударяючись з аскетичною енергією, спрямованою на їх витіснення, утворювала симптом як вузол несвідомих і свідомих думок, одні з яких схвалювали заборонений потяг, інші — заперечували. Національна істерія проявляла двоїсте сексуально-духовне страждання: страждало незадоволене Воно (активізоване несвідоме) і страждало незадоволене Над-Я (активізована моральна інстанція). Мова йшла про ситуацію інфантильної (незрілої) жіночої статі у ситуації гріховного Над-Я, що активізувало головний психологічний конфлікт модерного порубіжжя — конфлікт сексуальності і любові та неможливість їх цілісного поєднання.

Психоаналітичне тлумачення істеричного конфлікту сформувало поняття психосексуальності як синтезу сексуального і психічного. Психічний аспект сексуальності відокремив психоаналіз від психіатрії, звертаючи увагу на душевний фактор життя людини. У зрілих своїх працях Фройд задля відокремлення психосексуальності від сексуальності вживав поняття «Ерос». Адже психічний вияв сексуальності (з допомогою фантазій, уявлень тощо) був характерною ознакою людської природи. Сексуальна функція у психоаналізі пізнавалася цілісно з любовною. Аналізуючи формування статевої мужності та жіночості, Фройд вказував, що лише єдність сексуальності і любовного руху становить «нормальну єдність любовної функції»[616]. Це було теоретичним осмисленням проявленого конфлікту.

Якщо З. Фройд у становленні особистості виходив з органічного поєднання сексуальності та любові, то О. Вайнінгер у своїй праці «Стать і характер» (1900), реагуючи на брутальність сексуальної революції, радикально роз’єднував їх на користь аскетичної любові. З позиції філософського мазохізму Вайнінгер відстоював чисту любов, а сексуальність назвав похіттю, брудом і брутальністю: «Є тільки одна любов, поклоніння Мадонні. Для статевого акту існує вавилонська блудниця»[617]. Аскетичний ерос був однією з провідних альтернативних ідей національних філософських мазохістів. Ідея