Читати книгу - "Таємниця Михайла Грушевського"

Що розповідають мемуари генерала Гофмана?

Отож, за відомостями генерала Гофмана, загалом у Бресті зібралося понад 400 осіб – членів делегацій та технічного персоналу. Перемовини проходили у будинку «російського театру». Тональність на перемовинах задавала «військова партія», яка вбачала свою головну місію в тому, щоби «відділити від Росії прикордонні держави і передати їх центральним державам». Хоча, правду кажучи, як це зробити, німецька сторона гадки не мала – «проблема залишилася висіти у повітрі». З цим увечері 2 січня німецька делегація від’їхала до Берестя.

Тут на них чекала перша несподіванка. Генерал Гофман описує її так: «Ще до початку цих переговорів у Брест-Литовську з’явилась нова група учасників, а саме представники Української Народної Республіки. <…> Кюльман і я прийняли їх радо, тому що з їхньою появою випадала можливість використати їх у грі проти петербурзької делегації».

Несподівана «радість» була імплементована у переговорний процес дуже швидко, буквально впродовж тижня. Правдоподібно 9 січня, під час засідання за участі петроградської делегації, Гофман заявив Бронштейну: «Для німецького військового командування питання щодо прикордонних держав вирішене: воно стоїть на тій точці зору, що законні представники цих держав висловилися за їх відділення від радянської Росії», і, отже, Центральні держави підуть на підписання з ними сепаратної мирової угоди поза тим, що про це думають петроградські вожді». Додамо від себе, що додатковим аргументом на користь саме такого підходу була наявність на Східному фронті трьохсоттисячної німецької армії. За Бронштейном та його товаришами у військовому сенсі не було нічого.

Українська делегація, пише далі генерал Гофман, «харчувалася разом з нами в офіцерській їдальні і спокійно розмовляла про свої цілі та бажання. У мене склалося враження, що з ними швидко можна дійти до згоди…Я запропонував графу Черніну (який ані Любинського, ані Севрюка терпіти не міг. – Д. Я.) уповноважити мене спочатку в приватній розмові з українцями твердо встановити, на яких умовах вони схильні укласти сепаратний мир з Центральними державами. Граф Чернін, – стверджує Гофман, – дав мені таке повноваження». Після попередніх розмов та консультацій з Києвом, читаємо далі, київські делегати оголосили Гофманові (певно, це сталося 10 січня. – Д. Я.), що неодмінними умовами миру є приєднання Холмщини до УНР та утворення з Галичини та Буковини окремого коронного краю у складі Австро-Угорщини. Остання вимога ставила у безвихідне становище австрійців: погоджуючись на приєднання Холмщини, вони створювали нерозв’язний конфлікт із поляками. Створення окремого коронного краю з руських земель негайно ставило на порядок денний надання такого ж права іншим народам мультинаціональної імперії, а такого навантаження вона би не витримала.

Керівники делегацій Центральних держав в Бресті.

Зліва направо: генерал М. Гофман, О. Чернін, Талаат-паша, фон Кюльман, невстановлена особа.

30 січня, після консультацій у Берліні та Відні, відбулося перше «повне» засідання учасників конференції (Гофман датує його «першими числами січня». – Д. Я.). Кюльман, Гофман та Чернін вийшли на це засідання з гострою установкою: «триматися цього українського уряду, незважаючи на його тимчасові ускладнення. «Тимчасовими» ці ускладнення були остільки, оскільки ми у будь-який час могли силою зброї підтримати і знову оселити його на Україні <…> Я дивувався молодим українцям, – підсумовував генерал Гофман, – вони, очевидно, знали, що крім можливої допомоги з боку німців у них нічого немає, що уряд їх – справжнісінька фікція. Тим не менше у переговорах із графом Черніним вони твердо обстоювали своє і в своїх вимогах ані на йоту не відступали».[328]

«Твердо обстоювали» – значить «твердо обстоювали». Ставити під сумнів судження авторитета – справа невдячна. «Алгебру» одного з найвидатніших німецьких військових стратегів випробуємо «арифметикою» ще одного мемуариста, який, на його переконання, був чи не головним архітектором миру між УНР та Центральними державами. Йдеться про спомини такого собі Миколи Залізняка, вміщені в цитованій збірці «Дипломатія УНР». Мемуарний текст – «про закулісові і таємні досі обставини, при яких велися мирові переговори в Берестю Литовському».

Хто такий Микола Залізняк?

Перша-ліпша біографічна довідка про цього добродія інформує, що народився він у Криму 1888 р., тобто в 1917/1918 рр. йому виповнилося хіба 30 років. У 1945 р. він був заарештований радянськими спецслужбами, засуджений до тривалого терміну ув’язнення і помер у тюрмі. Оце і все, що відомо.

Що розповідають мемуари Миколи Залізняка?

Немає потреби говорити, що до цих споминів, як і до будь-яких інших, треба підходити з надзвичайною обережністю. Ось один красномовний приклад: цей панок стверджує, що, беручи участь у переговорах, одного дня «випадково» знайшов «якусь пом’яту російську (підкреслення наше. – Д. Я.) газету», «що валялася в кімнаті наших нарад на канапі. Я взяв її до рук, – пригадує мемуарист, – і почав переглядати. Це було число «Київської мислі», в якому я прочитав опублікований там російський текст IV Універсалу», про який, мовляв, «недавно прибулі з Києва» Любинський і Севрюк нічого не знали. Саме ця обставина, за М. Залізняком, радикально змінила ситуацію на переговорах. Він нібито особисто повідомив графа Черніна про проголошення самостійності УНР, нібито після чого той на офіційному засіданні оголосив про визнання делегації УНР.[329]

Цього не могло бути ніколи, тому що ніколи не могло бути. О. Чернін виступив із такою заявою ще 12 січня. «Киевская мысль», як і інші київські газети, ознайомила своїх читачів з Універсалом 13 січня. Потрапити до Бреста примірник газети раніше 15 січня не міг – хіба за сприяння Воланда або когось із його почту. Попри це, спомини Залізняка, інших учасників подій, опублікованих у збірці, підготовленій під егідою МЗС та НАН України, не залишають каменя на камені від конструкцій сучасних фальсифікаторів історії нашого народу та нашої країни з їхніми твердженнями на кшталт «Український уряд мав дуже вузьке поле для маневру, тому попри всі свої симпатії до країн Антанти був змушений (підкреслення наше. – Д. Я.) сісти за стіл переговорів з державами Центрального блоку, тим більше, що більшовицька Москва їх вжерозпочала<…>».[330]

Але не забігаймо наперед.

У дев’ятнадцятирічному віці Залізняк, за його власними словами, «за участь в українському національному русі був заарештований царською владою». Наприкінці лютого наступного, 1908 р., – згадував він, – «пощастило мені втекти з Києва з в’язниці, звідки я мав йти етапом на вічне поселення в Сибір з позбавленням усіх прав»[331]. Власне, тут міститься перша загадка: за яку таку справу нікому невідомий юнак міг отримати такий присуд? Наприклад, чи не найвідоміша есерівська терористка М. Спиридонова була