Читати книгу - "Смерть Верґілія"

І бездиханно провадив сон далі:

Форма, навіть праформа, для смертного смертна,

І смертна для Бога, коли помирає у нереальності,

Смертна, попри марноту марнот примарної єдности.

Нещасна! Навіть якщо половина брехливо

Видасть себе за ціле і знову сховається в лоні

Одвічної матері-ночі, навіть якщо зухвало

Нарече себе цілим і самого пророчого батька гідністю,

Тебе не врятує ніщо, о доле, і ти ввергнешся знов у свою ніщоту;

Сп’янівши від власної долі, обернешся ти порожнечею,

І світи — нескінченний, нестримний і марний

їхній коловорот у красі, — від тебе сп’яніють,

Сп’яніють від смерти,

Бо творення вище за форму, творити — це вирізняти,

Це відділяти добро від зла, о, лише така спромога

Безсмертна воістину.

Чи не ти, насправді лиш форма, до істини кликала

Бога й людину, щоб вони, замість тебе вирізняти призначені,

Навік стали втіленням форми світу?

Чи не на це ти мене прирекла, прилучивши до творення?

Недосконала ти, зла ти знаряддя,

Ти напасті несеш, і сама ти — напасть, в якої сама й у покорі;

О, боги вже знеможені, а людям

І поготів сил не дано; і ті, й ті, творіння твої, — випадкові, як і сама ти,

Перед ще вищою долею, й той, кого покликано,

Він, як і ти, — лише форма; позбувшись ім’я,

він недосяжний, не обертається вже і поклику

У проминущому сні вже не чує.

Так, він поклику справді не чув; німота обступала німоту його власну; ніщо вже до нього не озивалось, і він вже не годен був нічого сказати; ніщо вже його не кликало, і він вже не годен був ні до чого докликатись. Але сон, мерехтливий і непроникний, недвижний і неозорий, розстилав голоси круг нього, переливався бідою, перед якою безсилі й боги, всеосяжний і неминучий сон, в якому згасає творення, зло і добро зливаються, і незліченні сплетіння, нескінченні шляхи променисті, і неземне тут світло, а проте всьому є лік, всьому кінець, все тут земне, все відмерти призначене… Невже сон цей відходив? Невже разом зі сном, що відходив у вічність, відходив і той, хто ним снив? Ніщо не спливало у пам’яті, одначе все було пам’яттю, осяяне згубним, як сама згуба, чарівливим світлом без тіні, світлом непевности і невиразности, світлом нездоланно-примежового простору, осяяне аж до глибинних спогадів примежовою мерехтливо-недвижною грою долі, межі якої все ж таки можна здолати, треба здолати, щойно гра відживе своє, стративши рештки свого розмаїття, перебравши і перепробувавши всі свої відокремлення і переплетення, щойно до дна буде випито цей неподільний переміш добра і зла; о, до дна буде випито чашу біди, відживе своє форма долі, відімре у відмерлому спогаді, що не пригадує вже й сам себе. О спогади, о світла згасання і музики сфер, о світів нескінченна вервечка, коловорот послідовности доль у земному згасанні і розгоранні, нові і нові спроби творити, знову і знову повторені і приречені на повторення, поки зло пощастить прогнати зі світла, поки те, що саме себе творить, пощастить відділити від того, що застигло, нестворене, щоб — під знову незмінно напнутим небесним шатром — незмінність настала й засяяла знов, підносячи образ людський аж до самісіньких сферних меж, до незримої гри зорянистих шляхів, до кам’янисто-холодного зоресяйного образу неба. І терезів уселенських шальки — немовби сузір’я всередині й зовні, погаслі від надмірного сяяння у німоті променистій, ще не втратили решток дихання, немовби вони, глухі до поклику, ще не втратили решток могутньої сили світіння свого щонайтемнішого, немовби іще раз могла забриніти ліра небес і душі, немовби суще не зовсім іще на кристал обернулось, а його рівновага не зовсім іще відновилась, — терезів уселенських шальки й далі гойдалися, тож знання ще було, воно мало ще право бути, — знання кристала про себе самого, знання сну про себе самого, знання про прийдешнє й незмінне, про вічносуще, про повік недосяжне, що сріберним гуком явило себе із потаємних куточків уселенської пам’яті, де ховається мова сну кришталева, провість відлуння майбутнього дзвону, тож в німоті вже останній пролунали слова:

Коли ж, о коли?

Коли було творення, вільне від форм,

Коли було творення, вільне від долі? О, а було ж, і

Було без сновидінь, не наяву, не уві сні,

Лише мить, лише спів, канув

Голос, не докликатись поклику, усміху…

І був колись хлопчик;

Було колись творення, й колись воно буде.

Не боїться випадковости диво.

Чи засвітиться знову небесне шатро під склепіннями снів, у нічнім іскрометнім осерді несучи сузір’я хреста на променистім щиту? Чи засяє шатро це давнім блиском реальности у новому чині творення? Воно провістило себе очікуванням, було уже тут очікуванням, але ще не явилося. Бо над німотно-сяйними сну голосами дивовижно розкинула крила німота іще глибша, і ця німота стала чеканням, була чеканням, німотним і дивовижним у самому собі, чеканням, яке, мовби ще одна форма, багатша, облягло променисту, таку саму мерехтливо-недвижну форму неприкритої долі, мовби ще одне свічення світла, ніби чекання — то вже приріст багатства, хоч можна і навіть потрібно було чекати на ще більше збагачення, на ще більше сіяння, а може, й на ще одну, ще більшу нескінченність, щоб їй знов і по-новому засіяло божественне, навіки біду відвертаючи. Те чекання не мало ніякого напрямку, не мало його, як і сама променистість, і все ж воно цілило якраз у того, хто саме чекав, цілило в того, хто снив, було мовби вимогою, щоб він останнім зусиллям, останнім зусилля творення поставив себе поза сном, поставив себе поза долею, поза випадковістю, поза формою, поза самим собою. Звідки йшла ця повна чекання вимога? З яких обширів, що не мають напрямку, вона, й сама цільність без напрямку, спустилася в цільність склепіння сну? Могутня, як сновидіння, вона не була ані покликом, ані чимось таким, що хтозна-звідки прийшло і хтозна-звідки його наздогнало, вона просто зненацька його наповнила, як повнила сон, опустившись у сяєво сяєвом, прозорістю у прозорість, вона не закликала сон повернутись до істини, не закликала все розмаїття напрямків до одного-єдиного напрямку, вона взагалі була ні вороттям, ні втратою творення, ні новим обмеженням, ні, хоч, долаючи сон і самого його закликаючи до подолання, лишалась у сні і веліла йому сну не полишати, закликала зі знань, що їх дає сон, черпати нові знання; вона прозирала в німотно-яскравому спогаді,