Читати книгу - "Смерть Верґілія"

ніколи не бачена, але уві сні все ж таки впізнана, все ж таки зрозуміла. І він, ще в обіймах сну й сам ще тримаючи сон у своїх обіймах, переплітаючи власну прозорість із прозорістю сну, почав зводитись, щоб зробити таке жадане і неймовірне божественне зусилля, і сон, остаточно розриваючи власні межі, остаточно усі розриваючи образи й усі слова, остаточно розриваючи спогади, — сон разом із ним розростався за власні межі; думка його зробилася більшою, ніж її форма й, ставши такою, на знання обернулась про сферу, більшу, ніж доля, більшу, ніж випадковість, нескінченністю стала ще однією, взявши першу в обійми свої й сама впавши в обійми першої, стала законом, за яким виростає кристал, стала законом музики, втіленим у кристалі, у музиці втіленим, і все ж, втілюючи музику кристала, стала законом, піднесеним вище обох законів; думка була ще одним спогадом, позбавленим пам’яті спогадом про всесвітній час і про все пережите й прожите, що під навалою форм і світів розпалось, набувши ще однієї форми, і це була ще одна мова людська, рокована вічності, хоч сама ще й не вічність, безповоротне в поверненому; і під знову розкритим, знову напнутим небесним шатром знов закружляли зорі за законом свого буття, закружляли у неминущості своєї минущости, незалежні від випадковости, як вічнотривале диво, як прохолодно-безсмертна музика ночі, повита легеньким, ніжно-суворим подихом місяця, що недвижно пливе вдалину, омитий недвижним Молочним Шляхом, лунко сріблиться простір в обіймах наднезбагненности, але й сам обіймаючи наднезбагненність людського життя, повернення, ще одне повернення сну…

…О повернення, о рідний краю! Ось і вернувся до тебе той, кому вже не треба тут бути гостем! Не буде тієї вже усмішки, в теплі якої ми колись ніжились, не буде обіймів усміхнених, не буде вже цілости пробудження й ще не пробуджености, вже осіянної й усе ще темної, і ласки не буде, в яку ми втикались обличчям, щоб те, що ми бачили, не обернулося на випадковість; о, все належало нам, бо нам усе знову було подаровано, нам ніщо не було випадковим, ніщо не було проминущим, бо непроминущим і вічним був час світів, о час світів, у якому нічого німого для німих дитячих очей не було, і все було новим творивом…

…О повернення, о музика всередині і зовні! Ввійшовши у нас, вона нам зосталась знанням про усе, що було, ввійшовши у нас, вона нас піднесла до свого високого буття, і ми, ввійшовши у неї, над собою піднісшись, знаходимо її по той бік випадковости; о музика всередині і зовні! Лише те, що в собі наше «я» приховує, — вище від нас, безсмертне для нас і випадковості не підвладне, воно у гармонії зі словом сфер, але те, чого ми у собі не несемо, — для нас випадковість і такою й залишиться, воно смертне для нас і повік не піднесеться над нами, повік воно нас не обійме…

…О повернення! Усе обіймає дитина, для неї все — музика, все невмируще, в усьому — велич цільности, яка своїм усміхом дитину повік сповиває і сповнює, бо в обіймах її дитина знаходить прихилище, коли око в око… О всесвіт, його не повернеш, бо в порожнім зростанні ніщо не вертається! І хоч би як ми зростали, навіть аж так, що в нас розгалузяться руки, мов ріки, а наше тіло простелиться понад морями і землями аж до країв світу, і місяць засяє у наших чубах і косах, і самі ми на простір обернемось, на нічне зорянисте шатро, на сяйливе склепіння сну, неозоро-безмежне, на суцільне сіяння, — все одно ми зостанемось поза собою, за гранню зостанемось, і нас не сховає ні ранок, ні ніч, бо ми тут прикуті, не жде нас утеча, і нікуди нам утікати, самі ми собі не віддані, бо наші руки нічого не пригорнули до серця…

…О повернення! О повернення до наднезбагненного, яке ми в дарунок дістанемо, коли знову спроможемось у ньому знайти прихилище; о наднезбагненне, яке ми шукаємо навіть вві сні, бо й саму долю, нашу долю, нам збагнути щастить уві сні, мов сновидця; сон минущий і доля минуща, те й те — випадковість, тож ми прикуті навіть вві сні, прикуті минущістю і випадковістю, смертю прикуті й, хоч і прагнемо від сну утекти, а проте боїмося втечі, ба навіть її жахаємось, впадаючи в розпач перед недосяжністю; о, для нас випадкове — смертне, те випадкове, яке ми не обіймаємо і яке не обіймає нас, у ньому ми здатні збагнути лиш смерть; далебі, тільки у випадковості нам відкривається смерть, але ми, самі себе не обіймаючи, не відчуваючи власних обіймів, смерть у собі несемо, і лиш вона супроводжує нас, вона поруч із нами, як випадковість…

…О повернення! О повернення до божественного, повернення до людського! Смертний для нас ближній той, долю котрого ми не взяли на себе, котрий не дочекався від нас допомоги, людина нелюба, котру ми не обіймаємо собою і тому не даємо їй змоги нас обійняти — обійняти своїм буттям, о, ця людина для нас не божественна, і з нею не божественні й ми, і обидва випадки такі випадкові, що нам майже невтямки: давно вже помер чи, може, й не народився ще той, хто живим постає перед нами, хто хисткою ходою проходить повз нас і завертає за ріг, — таке саме творіння долі, як і кожна людина, долі творіння, як ми…

…О повернення! О Плотіє!..

…О повернення! Нема вороття вже до рідного краю; ми смертні разом з усім, що смертне, смертні самі для себе, ми, хто нічиєї долі на себе не взяв і так обернув себе на випадковість; неминуче прикуті наші діяння, і наше буття, й пізнання — все прикуте до голої форми долі, ми смертні серед безсмертя, смертні під музику зір, смертні, бо винні, у нетрищах голосів заблукані, оточені німотно-вируючим світлом нерозпізнаваности, на смерть уві сні приречені, на смерть, у яку переростає жорстокість, на смерть, у якій вже немає нічого безсмертного…

…О повернення! Наслухання й спочинок у нескінченних обширах сфер споконвічних, на споконвічних теренах світу й душі, в золотому і рідному спокої вічної тлінности, спокої, неприступному Янусу, хоч це наслухання подвійне, неслухання небес і землі, наслухання імен, даних Сатурном речам у глибинах небес і глибинах землі, це спокій подвійний, подвійно пов’язаний, неприступний смертельній жорстокості чвар і війни, неприступний розруєві, хоча наслухання — це й забуття воднораз, імен забуття — забуття через те, що