Читати книгу - "Смерть Верґілія"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Доле, ти йдеш попереду всіх богів,
Жодного творення ще не було, а ти вже була,
Ти — нагота прапочатку, вірна собі лиш,
Ти — форма холодна всьому.
Ти — творіння й творець водночас.
І діяння, й знання, і тлумачення ти водночас
Твоя нагота просякає людину і Бога,
Ти владаєш усім, що створено.
Ти повеліла — і Бог вийшов
Із власного небуття і став батьком,
І покликав з німоти імена світла,
із лона правічної матері-тьми,
даруючи власне ім’я всьому, що невиразне й непевне,
даруючи образ всьому, що без образу,
І мовою стало одвічне мовчання, і співом — одвічний рокіт,
І сфери слово твоє заспівали.
Та уві сні, о доле, ти все
Повертаєш назад, у наготу й мовчання,
І безжально усе у своїй голизні ховаєш,
І Бог опускається, як кришталево-чиста сніжинка,
І в сяєві тане під порожнім склепінням сну.
Недвижимо сяючи, склепіння сну наслухало німі ці слова, німо їх відбивало й відносило до безлуння останнього світла, і здавалося, що й слова ці — лиш відлуння самого сяєва. А він далі провадив:
Все ти сповнюєш сном, о доле, і сама ти — холодний сон,
Відкриваєшся нам ти вві сні й у ньому минуле
Звеличуєш, де спочиває реальність, з волі твоєї
Сон — чаша творення, і ти в ній правитель, і над вами не владний
час; бо для тебе немає ні До, ні Після,
Бо сама ти — реальність…
Потоком пливе твоє діяння, о форма правічна,
Ти пливеш рукавами, розродитися ладна суттю, поміж хмар громохких
Могутньо-німої єдности, поміж ночі і світла
Творення, що його ти творити покликала; але ти,
У круговерті потоків своїх ширяючи, раз по разу
Міняєш свій образ; ти прагнеш до світла
потоком поринути. А чи зможеш? Але там,
де потік твій у пошуках цілі розгалузиться
й рукави його згоди дійдуть, — там лиш постане твій спокій,
Постане річ і ймення постане земної істини, і вони поєднаються,
Щоб стати твоїм віддзеркаленням;
Позначена долею праформа буття,
Праформа істини.
З форми форма у сні постає, вони переплітаються і розкриваються.
У снах моїх ти — це я і пізнання моє, Ти разом зі мною народжена — ненароджений янгол
По той бік випадковости, осяйний образ становлення, що пізнає суть і порядок,
Образ самого мене і моє знання.
Ти непідвладна богам, о доле, ти й сама богів знищуєш,
О нескінченна реальність, з тобою я й сам нескінченний,
Смертний, що уві сні богів знищує, бо,
У тобі збуваючись, у сіянні твоїм розчиняючись,
Сам я, в обіймах дитинства, — богів умістище.
Невже це — останнє вмістище? Невже це — останній спокій? Чи нема ще й у ньому якогось руху? Чи не рушити вперед і собі? Він спробував ступити крок, спробував звести руки, спробував віддати себе променистому простору, яким був він сам, він спробував зробити це, докладаючи надзвичайних зусиль і напружуючи всю свою волю, і хоч у скляній прозорості, де зникла його власна сутність, і не лишилося місця для руху, але спроба вдалася: його пройняв дрож, далекий, як сон; о, то було скорше передчуття, ба навіть усвідомлення такого передчуття, але водночас — та бути інакше і не могло — дрож той пройняв і склепіння сну, немовби накочуючись і відкочуючись припливною хвилею, немовби пробігаючи нерухомо простертими удалину променистими шляхами і їхніми перехрестями, пробігаючи там, де напрямки були й де їх не було, пробігаючи крізь осяйну вимовність і невимовність шляхів, так ніби це — останнє і перше стрясання, ледве помітне, та все ж уловиме, ніби це — подих невиразної тіні, бездиханної майже, і все ж таки подих пам’яті про земне. А він далі провадив:
О неминучість! Чи я вже до тебе вознісся, чи впав у твої глибини?
Форми безодня,
Верху безодня і низу, сну безодня!
Не годен ніхто у сні розсміятись, але й
Померти не годен; поглянь, які надзвичайно близькі
Сміх і смерть; поглянь, які ці двоє
Далекі від долі, що лише через форму
Смерть не навчила сміятись.
Не дури собі голову, доле!
Але я, той, що смертний, що звиклий до смерти,
Кого змушує смерть сміятись, — я повстаю
І не вірю тобі. Сном засліплений, навчений сном,
Я про смерть твою знаю і знаю про межі, які
Для тебе — закон; це — межі сну, яких не визнаєш ти.
Чи ти про це знаєш сама? Чи хочеш цього сама?
Чи над діянням твоїм — лиш один твій наказ? Чи підвладне
Воно ще суворішій волі? Чи не стоїть за тобою
Ще могутніша доля, ще неминучіша й ще неосяжніша,
А далі за нею — доля за долею, форма за формою — і всі порожні,
Недосяжна ніщота, невтомна плодюча смерть,
Де панує лише випадковість?
Всі закони стають випадковістю, падінням у прірву,
Випадковість спостигне й тебе, о доле, —
Випадковість кінця, що шаленіє в твоїх володіннях;
Зненацька спиняється ріст, і на пізнання дереві
всихає галуззя, і стрімко
розсипається крона, ця знищена мова, де
все вже окремо — і речі, й слова, ні ладу ні складу,
розпалися істина, спільність і єдність,
застигнувши на середині, у нетрях буття
примарно-реального.
Ти породжуєш недосконалість, ти випадковість терпиш,
Ладна напасті зносити, нещирість і кривду,
І сама ти — лише незавершеність, форма твоя, не безкінечна,
уже застигає, ти — доля долі, і від напасти
у чистоті кришталевій разом зі мною помреш ти.
Не він промовляв це — то сон промовляв, і думав не він — то думав сон, і марив не він — то марило долі склепіння, уві сні опромінене, марило щось недосяжне, несходиме склепіння застиглого світла, лиховісно
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Смерть Верґілія», після закриття браузера.