Читати книгу - "Дівчина, що гралася з вогнем"

— Правильно. Але ж я це зрозуміла тільки рік по тому, коли «Міленіум» знову звівся на ноги і розмазав Веннерстрьома по стінці! А доти я була на тебе страшенно ображена.

— Ти все одно не могла б виграти в суді цю справу.

— Не в цьому суть, мій розумний старший братику! Я теж розумію, що це була безнадійна справа. Я читала вирок. Суть у тому, що ти не звернувся до мене по допомогу. Слухай, мовляв, сестричко, мені потрібний адвокат. Тому я навіть на суд не прийшла.

Мікаель задумався над почутим:

— Пробач! Напевно, мені треба було це зробити.

— Звичайно, треба!

— Я той рік прожив як у відключці. Взагалі ні з ким не хотів розмовляти. Єдине, що мені хотілося, це лягти і тихо вмерти.

— Але ж не вмер!

— Пробач мені!

Анніка Джанніні раптом розсміялася:

— Здорово! Вибачення через два роки! Добре. Я охоче прочитаю тексти. Це терміново?

— Так. Ми скоро здаємо їх у друк. Тут поверни ліворуч.

Анніка Джанніні припаркувала машину на вулиці Бйорнеборґсвеґен через дорогу від парадного, в якому була квартира Даґа Свенссона і Міа Берґман.

— Я лише на хвилинку, — сказав Мікаель і, перебігши через дорогу, натиснув кнопки кодового замка.

Ледь увійшовши до під’їзду, він відразу ж зрозумів, що діється щось недобре. Сходовою кліткою гучно розносилися гучні голоси. Пішки піднявшись на третій поверх, де була квартира Даґа Свенссона і Міа Берґман, він зрозумів, що головна колотнеча відбувається тут. Двері до помешкання Даґа й Міа стояли відчинені, перед ними метушилося чоловік п’ять мешканців сусідніх квартир.

— Що сталося? — спитав Мікаель швидше здивовано, ніж стурбовано.

Голоси замовкли. П’ять пар очей уп’ялися в нього: троє жінок і двоє чоловіків, усі пенсійного віку. Одна з жінок була в нічній сорочці.

— Тут, здається, стріляли, — відповів чоловік років сімдесяти, одягнений у коричневий халат.

— Стріляли? — перепитав Мікаель, дивлячись на старичка з дурнуватим виразом.

— Щойно. Стріляли в квартирі хвилину тому. Двері були відчинені.

Мікаель протиснувся наперед, натиснув на ґудзик дзвінка й одночасно переступив поріг.

— Даґу? Міа? — погукав він.

Ніхто не відповів.

Раптом у нього мороз пробіг по шкірі. Він відчув запах сірки. Ступивши крюк у вітальню, він одразу побачив — не приведи Боже! — тіло Даґа Свенссона. Той лежав обличчям у метровій калюжі крові біля столу, за яким вони з Ерікою кілька місяців тому обідали.

Мікаель кинувся до Даґа, одночасно вихоплюючи мобільник і набираючи номер 112, щоб викликати на допомогу рятувальників. Там відразу взяли слухавку.

— Мене звуть Мікаель Блумквіст, потрібна «швидка допомога» і поліція.

Він назвав адресу.

— Що сталося?

— Тут чоловік. Очевидно, йому вистрелили в голову, і він не подає ознак життя.

Мікаель нагнувся і спробував намацати пульс на шиї. Тут він побачив величезну дірку в потилиці Даґа і побачив, що сам стоїть ногами в чомусь, що, очевидно, було мозковою речовиною. Він поволі прибрав руку.

Ніяка «швидка допомога» на світі не зможе вже врятувати Даґа.

Раптом він побачив череп’я однієї з філіжанок, які Міа Берґман отримала у спадок від бабусі і які так берегла. Він квапливо встав і оглянувся на всі боки.

— Міа! — покликав він голосно.

Сусід у коричневому халаті увійшов слідом за ним у передпокій. Мікаель обернувся до нього з порога вітальні і владно тицьнув пальцем у його бік.

— Не заходьте! — крикнув він. — Повертайтеся на сходи!

Сусід спочатку подивився на нього з таким виразом, начебто хотів щось заперечити, але послухався. Постоявши п’ятнадцять секунд, Мікаель обійшов калюжу крові й, обережно пробравшись повз Даґове тіло, попрямував у спальню.

Міа Берґман лежала на спині на підлозі коло ліжка в ногах. Ні, ні, ні, ні! Боже, і Міа теж! Їй куля влучила в обличчя, увійшла знизу під щелепу біля лівого вуха. Вихідний отвір на скроні був завбільшки з апельсин, очниця зяяла порожнечею. Крові витекло, здається, ще більше, ніж у її співмешканця. Куля вилетіла з такою силою, що стіна над узголів’ям ліжка, за кілька метрів від простертого тіла, була забризкана кров’ю.

Тут Мікаель помітив, що все ще гарячково стискає в руці увімкнений мобільник, не перервавши з’єднання з рятувальним центром, і що в нього сперло дихання. Він видихнув і підніс до вуха телефон:

— Нам потрібна поліція. Тут двоє застрелених. Схоже, вони мертві. Покваптеся!

Він чув, що йому із служби порятунку щось говорять, але не міг розібрати слів. Йому здалося, що в нього щось сталося із слухом. Навколо стояла мертва тиша. Спробувавши щось сказати, він не почув звуку власного голосу. Опустивши мобільник, Мікаель позадкував з квартири. Опинившись за порогом, він відчув, що його трясе як в ознобі, а серце колотиться як ненормальне. Не кажучи ані слова, він протиснувся повз заціпенілих сусідів і сів на сходинку. Немовби звідкись іздалеку до нього доносились голоси сусідів. Вони щось запитували. Що сталося? Як вони? Що це було? Йому здавалося, що голоси лунають з якогось довгого тунелю.

Мікаель був немов оглушений. Він зрозумів, що в нього шоковий стан. Він нагнув голову якомога нижче. Потім почав думати. Боже! Їх же вбили. Їх щойно застрелили. Вбивця, можливо, ще ховається в квартирі… Ні… Я б його побачив. У квартирі всього пише п'ятдесят п'ять квадратних метрів. Він ніяк не міг справитися з тремтінням. Даґ лежав обличчям униз, так що він не бачив його виразу. Зате спотворене oбличчя Міа так і стояло у нього перед очима.

Несподівано слух повернувся до нього, ніби хтось раптом повернув вимикач. Він квапливо звівся на ноги і побачив перед собою сусіда в коричневому халаті.

— Ви стійте тут, — сказав Мікаель. — Стійте і нікого не впускайте до квартири. Поліція і «швидка допомога» вже їдуть. Я спущуся і відчиню їм вхідні двері.

Мікаель збіг униз, стрибаючи через дві сходинки. Опинившись на першому поверсі, він кинув побіжний погляд на сходи, що вели в підвал, і завмер на місці. Потім зробив крок у бік підвалу. На середині прольоту просто перед очима лежав револьвер. Мікаель розгледів, що це, здається, «Кольт-45 Маґнум» — така самісінька зброя, з якої був убитий Улоф Пальме.[50]

Він уже нахилився, щоб підняти револьвер, але вчасно схаменувся. Повернувшись до виходу, він відчинив двері і став чекати на свіжому повітрі. Тільки тут він почув короткий сигнал клаксона і пригадав, що в машині його чекає сестра. Він перейшов до неї через дорогу.

Анніка Джанніні вже відкрила рота, щоб сказати щось в’їдливе з приводу його довгої відсутності, але тут побачила його обличчя.

— Ти кого-небудь помітила, поки чекала мене