Читати книгу - "Дівчина, що гралася з вогнем"

— Хочеш кави? — спитала Міа.

Даґ незадоволено подивився на свою подругу.

— Як щодо того, щоб пояснити, хто ти така? — звернувся він до дівчини.

— Дякую, так. Це щодо кави. Звуть мене Лісбет Саландер.

Міа знизала плечима і відкрила термос. Чекаючи на Мікаеля Блумквіста, вона заздалегідь розставила на столі філіжанки.

— А звідки ти знаєш, що я збираюся публікувати книжку у видавництві «Міленіум»? — спитав Даґ Свенссон.

Його раптом почали брати сумніви, але дівчина мовби не чула його. Вона дивилася на Міа Берґман, і на обличчі її з’явилася гримаса, яку можна було витлумачити як криву усмішку.

— Цікава праця, — сказала вона.

Міа Берґман страшенно здивувалася:

— Звідки тобі відомо про мою працю?

— Трапився якось примірничок, — загадково відповіла дівчина.

Даґ Свенссон дратувався все більше.

— А зараз усе ж таки поясни, навіщо ти прийшла! — зажадав він.

Дівчина подивилась йому в очі. Він раптом помітив, яка темна у неї райдужна оболонка: на світлі її очі здавалися чорними, як вуглини. Він подумав, що, мабуть, помилився щодо її віку і вона старша, ніж йому видалося спочатку.

— Я хочу знати, чому ти всюди розпитуєш людей про Залу, про Олександра Залу, — сказала Лісбет Саландер. — І щонайперше я хочу знати, що саме тобі про нього відомо.

«Олександр Зала», — розгублено відзначив Даґ Свенссон. Він ніколи ще не чув, що Зала — це прізвище і що його власника звуть Олександром.

Даґ пильно подивився на дівчину, що сиділа навпроти нього. Вона взяла філіжанку і відпила ковток, не зводячи з нього погляду, в якому не було й крихти людського тепла. Раптом йому стало моторошно.

На відміну від Мікаеля і решти дорослих гостей — попри те що святковий обід був влаштований з нагоди її дня народження — Анніка Джанніні пила тільки легке пиво, не торкаючись до вина і добре закушуючи випивку. Тому до пів на одинадцяту вона залишалася цілком тверезою, а що старшого брата вона мала де в чому за бовдура, про якого слід піклуватися, то шляхетно запропонувала відвезти його до Енскеда. Спочатку вона збиралася підкинути його тільки до зупинки автобуса на Вермдовеґен, на це пішло б значно менше часу, ніж на поїздку до міста.

— Ну чому ти не обзаведешся власним автомобілем? — жалісно запитала вона, коли він застібав ремінь безпеки.

— Тому що на відміну від тебе я живу поряд з роботою і ходжу туди пішки, а машина мені буває потрібна приблизно раз на рік. Крім того, я все одно не міг би вести машину, бо твій чоловіченько пригощав мене сконською горілкою.

— Значить, потроху він стає шведом. Десять років тому він пригощав би італійською.

Ця поїздка дала їм можливість поговорити по-родинному, як брат із сестрою. Якщо не брати до уваги ревну тіточку з батькового боку і двох менш ревних тіточок з материного, та кількох кузин і кузенів, і якихось ще троюрідних братів і сестер, у них зовсім не залишилося близьких родичів. Поки вони росли, через трилітню різницю у віці в них було мало спільного, зате, ставши дорослими, вони дуже зблизилися.

Анніка закінчила юридичний факультет, і Мікаель вважав, що з них двох вона, безперечно, найталановитіша. Закінчивши університет, вона кілька років пропрацювала в цивільному суді, потім була в помічниках у одного з найбільш знаменитих адвокатів Швеції і вже після цього відкрила власну адвокатську контору. Анніка спеціалізувалася на сімейному праві, а з часом зайнялася новим проектом щодо захисту рівноправ’я.

Вона відстоювала права жінок, що зазнали насильства, написала книгу на цю тему і стала дуже відомою. До всього вона ще активно займалась політикою на боці соціал-демократів, за що Мікаель дражнив її, давши їй прізвисько Політрук. Для себе Мікаель ще на початку своєї діяльності вирішив, що неможливо поєднувати партійність із журналістською чесністю. Тому він намагався не брати участі у виборах, а в тих випадках, коли все ж таки голосував, то навіть Еріці Берґер відмовлявся говорити, за кого віддав свій голос.

— Як твої справи? — спитала Анніка, коли вони переїздили через міст Скурубро.

— Дякую, все гаразд.

— То що ж тоді не так?

— Не так?

— Я ж знаю тебе, Мікке. Ти весь вечір був якийсь задумливий.

Мікаель помовчав.

— Це складна історія. В даний момент у мене дві проблеми. Одна пов’язана з дівчиною, з якою я познайомився два роки тому, вона допомагала мені у зв’язку із справою Веннерстрьома, а потім раптом взяла і зникла з мого життя без будь-яких пояснень. Вона як здиміла, і до минулого тижня я її жодного разу навіть не бачив.

Мікаель розповів сестрі про напад на вулиці Лундаґатан.

— Ти подав заяву до поліції? — поцікавилася Анніка.

— Ні.

— Чому?

— Ця дівчина живе дуже потайно. Нападу зазнала вона. Отже, їй і писати заяву.

Останнє, як вважав Мікаель, було вкрай малоймовірно і навряд чи входило до найближчих планів Лісбет Саландер.

— Уперта твоя голова! — сказала Анніка і погладила Мікаеля по щоці. — Завжди хочеш сам упоратися з усіма справами. А в чому друга проблема?

— Ми готуємося надрукувати в «Міленіумі» один сюжет, який викличе бурхливий відгук. Я сьогодні весь вечір думав, чи не порадитися з тобою. У сенсі, попросити про консультацію як адвоката.

Анніка із здивуванням покосилася на брата.

— Ти хочеш проконсультуватися зі мною! — вигукнула вона. — Це щось новеньке!

— Наш сюжет буде на тему каналу постачання секс-рабинь і застосування насильства до жінок. Ти працюєш над цією темою і ти — адвокат. Звичайно, ти не займаєшся питанням свободи преси, але мені б дуже хотілося, щоб ти прочитала тексти до того, як ми їх випустимо. Там і журнальні статті, і книга, так що читати доведеться багато.

Анніка мовчки звернула на Хаммарбю-фабриксвеґ і, минувши Сикла-слюсс, добиралась до повороту на Енскедевеґен вузькими вуличками, що простяглися паралельно Нюнесвеґен.

— Знаєш, Мікаелю, я тільки раз у житті була на тебе справді сердита.

— Не знав.

— Це було, коли проти тебе подав позов Веннерстрьом і тебе засудили до трьох місяців ув’язнення за наклеп. Я так злилася на тебе, що трохи не луснула від злості.

— Чому ж? Я ж сам справився.

— Ти і раніше не раз справлявся сам. Але цього разу тобі потрібний був адвокат, а ти ні щоб звернутися до мене! Ти визнав за краще відсидіти у в’язниці, і всі тебе поливали брудом у пресі і в суді. Ти навіть не захищався! Я трохи з глузду не з’їхала.

— Тут були особливі обставини. Ти б нічого не