Читати книгу - "Дівчина у потягу"

Я маю пам’ятати: те, що Том розповів мене про Скотта та Меґан, він дізнався від Анни, тож кому, як не мені, ліпше знати, що Анні взагалі не можна довіряти.

Сьогодні вранці доктор Абдик вітає мене не надто радісно. Він трохи сутулиться, ніби йому боляче, і руку потискає вже не так міцно, як раніше. Я розумію — Скотт сказав, — що поліція не стане оприлюднювати інформацію про вагітність, а чи повідомлять самого Скотта? Цікаво, чи думає він про дитину Меґан?

Мене тягне розповісти йому про свій сон, однак я слів підібрати не можу, тільки показати власноруч, тож я запитую його про відновлення пам’яті, про гіпноз.

— Звісно, — він витягує пальці перед собою на столі, - існують психотерапевти, які вірять, що можна скористатися гіпнозом задля відновлення пам’яті, проте теорія дуже спірна. Я не користуюся гіпнозом і власним пацієнтам не раджу. Не впевнений, що гіпноз допомагає, а існують випадки, коли він навіть може зашкодити. — На його губах грає напівусмішка. — Мені прикро. Розумію, це не те, що ви воліли б почути. Проте з розумом поспіхом та нахрапом — не годиться.

— А ви знайомі з психотерапевтами, які практикують гіпноз? — цікавлюсь я.

Він хитає головою.

— Перепрошую, однак я жодного не можу порекомендувати. Ви маєте завжди пам’ятати, що людина під гіпнозом надто піддається впливу. Спогадам, які «оживають» — він руками в повітрі показав лапкиґ, - не можна довіряти. Це взагалі несправжні спогади.

Не можу так ризикувати. Несила уявляти, що в мене в голові будуть ще якісь картинки, до того ж спогади, яким не можна довіряти, спогади, які з’єднуються, перетворюються один на одний, змінюються, ошукуючи мене: вірити в те, чого немає насправді, наполягати, щоб я дивилася в один бік, коли насправді дивитися потрібно було геть у інший.

— Тож що ви тоді пропонуєте? — спитала я. — Чи можу я щось виправити, відновити те, що втратила?

Своїми довгими пальцями він тре собі губи.

— Так, таке можливо. Проста розмова про якісь особливі спогади допоможе прояснити ситуацію, пригадування всіх подробиць у місці, де відчуваєте надійність та безпеку…

— Наприклад, як тут?

Він посміхається.

— Так, наприклад, як тут, якщо тут взагалі можна почуватися затишно та спокійно… — Він говорить голосніше, він ставить питання, на яке я не відповідаю. Посмішка зникає. — Часто допомагає, коли людина зосереджується на відчуттях більше, ніж на власних очах. Якихось звуках, відчуттях… аромат надзвичайно важливий, коли справа стосується спогадів. Також дуже потужний інструмент — музика. Якщо людина розмірковує про якісь особливі обставини, про певний день, потрібно спромогтися відновити всі кроки, повернутися на місце злочину. — Це досить широко вживаний вислів, однак у мене на потилиці ворушиться волосся, починає свербіти.

— Ви не хочете розповісти про конкретний випадок, Рейчел?

Певна річ, хочу, проте не стану йому в цьому признаватися, натомість розповідаю про випадок із ключкою для гольфа, коли я накинулася на Тома після нашої чвари.

Пригадую, як той ранок був сповнений тривоги, раптового усвідомлення, що трапилося щось жахливе. Тома поряд у ліжку не було, тож я відчула полегшення. Я лежала на спині, вкотре прокручуючи всі події в голові. Я пригадала, як постійно ридала, запевняла його, що кохаю. Він гнівався, наказував мені йти в ліжко, проспатися — він волів більше нічого не чути.

Я намагалася пригадати, що ж сталося на початку вечора, з чого розпочалася сварка. Ми так гарно проводили час. Я смажила на грилі креветки з чилі та коріандром, ми смакували це приємне вино сорту Шенен Блан — дарунок Томові від вдячного клієнта. Ми вечеряли надворі, слухали The Killers та Kings of Leon — альбоми цих гуртів ми слухали, коли тільки-но познайомилися.

Пам’ятаю, як ми сміялися та цілувалися. Пригадую, як розповідала йому якусь історію — йому вона взагалі смішною не здалася. Пам’ятаю, що засмутилася. Потім пригадую, як ми кричали одне на одного, як я побігла всередину, розлючена тим, що він зовсім не квапився мені допомогти.

Ось таким чином виглядає моя сповідь:

— Коли вранці я прокинулася, спустилася на перший поверх. Він зі мною не розмовляв, навіть не дивився в мій бік. Мені довелося благати, щоб він розповів мені, що я накоїла. Я постійно вибачалася. Відчайдушно панікувала. Не можу пояснити чому, розумію все безглуздя, однак якщо не пам’ятаєш, що накоїв, розум силоміць заповнює прогалини, й у голову лізуть найжахливіші припущення…

Камаль киває головою.

— Можу уявити. Продовжуйте.

— Тож, урешті-решт, щоб я стулила пельку, він мені розповів. Виявляється, я образилася на якісь його слова і настирливо це йому пригадувала: дратувала та поводилася як стерво, і все не заспокоювалася. Він намагався якось зупинити мене: поцілунками та вмовляннями, однак я не сприймала його намагань. І тоді він вирішив залишити мене, пішов нагору спати — тоді все й сталося. Я кинулася на нього з ключкою для гольфа, намагалася знести йому голову. На щастя, схибила. Тільки відбила штукатурку від стіни.

Камаль навіть бровою не ворухнув. Він навіть не приголомшений. Просто киває.

— Тож вам тепер відомо, що сталося, однак ви не повною мірою це відчуваєте, я правий? Ви бажали б самі все пригадати, побачити те, що сталося, пережити, заради того, щоб, як ви самі висловилися, ці спогади належали вам? І лише тоді ви б відчули відповідальність повною мірою?

— Можливо… — я знизую плечима. — Так, я хочу сказати, що частково ви маєте рацію. Але річ не тільки в цьому. Це сталося пізніше, набагато пізніше — за кілька тижнів, можливо, місяців після того випадку. Я постійно згадувала той вечір. Щоразу, коли проходила повз дірку в стіні, думала про те, що сталося. Том пообіцяв усе полагодити, проте так і не виконав своєї обіцянки. А я не хотіла на нього тиснути. Одного дня я стояла в коридорі — настав вечір, я саме виходила зі спальні й зупинилася, тому що пригадала. Я сиджу на підлозі, притиснувшись спиною до стіни, ридаю без зупинки, Том стовбичить наді мною, благає заспокоїтися, ключка для гольфа лежить біля моїх ніг на килимі, і я відчуваю це, відчуваю. Я налякана! Мої спогади не відповідають дійсності, тому що я не відчуваю ані злості, ані несамовитої люті. Я пам’ятаю страх.

Вечір

Я розмірковую над словами Камаля: про повернення на місце скоєння злочину; тож натомість повернення додому я прямую у Вітні, натомість швидко пробігти повз тунель — повільно та обережно крокую прямісінько в його черево. Торкаюся долонями холодної шершавої цеглини на вході, заплющую очі, проводжу