Читати книгу - "Цензор снів"

сік аґресту, румбарбару[92] і червоних порічок, які медівку закислювали, а також доливав настій з акації, лілії і настурції. Такий букет за смаком не був уже пересолодженим, пився він легко і створював помилкове враження, що голова працює, як треба. І справді — голова працювала, але вся атака трунку припадала на ноги — вони не тримали.

Відтак письменники заклалися з графом, що його таки переп’ють, але вибір напою буде за ними. Граф, який ще не зазнав жодної поразки, погодився. Вони пили, я їм посилав карафку за карафкою, а за кілька годин граф почав кепкувати, що львів’яни обіцяли його споїти, а він лише трохи захмелів. Обіцяли йому, що він не дійде власними ногами до «Жоржа», а він ось зараз встане і піде.

— А ми свого слова дотримали, — заперечив Козланюк, — ідіть, якщо зможете йти.

Граф шарпнувся підвестися — але де там, бухнувся знову в крісло: ноги були наче свинцем налиті. Він нічого не розумів, бо голова ж була світла, він знову і знову поривався встати й щоразу падав, крив матом, кричав, що його отруїли, врешті його підхопили попід руки й повели до покою. Ото був цирк! І що? Пан граф замовив собі цілий ящик медівки!

Ну, добре, вивчив я пару стрілецьких пісень, точніше відновив у пам’яті, бо в дитинстві їх наслухався, і одного разу, коли обслуговував письменників, затягнув «Червону калину». Не встиг я ще й першого куплета доспівати, як письменників наче вітром здуло. Товариш Клієнко відразу до мене підскочив з виряченими очима і зашипів: «Ти що — ідіот? Ще раз — і я тебе вижену!» О, та цього я тільки й чекав, і заспівав йому «Не пора, не пора, не пора нам ляху, москалеві служить!» Тоді він ухопив мене за комір і виштовхав з ресторації, ще й копняка дав на прощання. І коли я опинився на вулиці, то побачив через дорогу цілий гурт письменників, які чемно чекали, коли можна буде повернутися до столу. Вони провели мене суворими поглядами, мабуть, дивуючись, чого це мене «воронок» не забрав. Але наступного дня товариш Клієнко примчав на крилах пісні до мене додому, перепросився і сказав, щоб я повертався, бо він же ж не знав, що я аґент під прикриттям. І що я можу й далі, коли маю таке завдання, виспівувати провокаційних пісень, бо лише таким чином можна виявити ворога. Та він і сам уже давно з органами співпрацює і тримає носа за вітром. Але ворог не був дурним. Щоразу, як тільки я починав щось співати, письменники зникали, до того ж не чекаючи, доки розпізнають пісню, бо навіть дали дьору, коли я заспівав «Стоїть гора високая». А співав я звісно ж, далеко не фахово, співав я жахливо. Я мав чудовий голос, але не мав слуху, тобто я мав слух, але внутрішній, і добре чув усю фальш, але нічого не міг з тим зробити. Врешті Толстой, побачивши, як реагують українські колеги на ці невинні пісеньки, заявив Клієнкові: «Єслі ти єво не заткньош, то заткну я, но уже пасмєртна».

Бідний Клієнко пішов до Скворцова і вблагав, щоб той припинив вимагати від мене співів, і Скворцов дав мені спокій з піснями, але вручив цілу паку довоєнних львівських часописів, і сказав, аби я той скарб тримав на барній стійці та стежив, кого він зацікавить. Але й тут Скворцов прорахувався, жодна душа навіть не глянула в той бік, не те, щоб забажала погортати, так ті часописи й припадали пилюкою, на них летіли бризки пива, сідали мухи, і навіть прибиральниця, акуратно протерши все довкола на стійці, намагалася не торкнутися їх пальцем. Скворцов кричав, що з мене нема жодної користі, що я симулянт і наказав, аби я написав донос на самого себе. Тобто я, Кубусь Пухатек, маю написати донос на Андрія Попеля.

— Та ж мене тоді посадять!

— Не бійся. Мені треба для звітності. Попеля не посадять, посадять Кубуся за брехливий наклеп.

— Тобто мене?

— Ні, ідіот! На папері посадять! Не насправді.

Довго мені в «Жоржі» попрацювати не довелося, бо Скворцов раптом вирішив знову нас із Левком перекинути на той бік. Тепер його цікавив той тип, що чкурнув на літаку зі Львова. Про нього тут снували цілі легенди, про той його переліт, через який позлітали голови, причому буквально, у високого начальства. Нам треба було його знайти й ліквідувати. Я ще нікого не вбивав, Левко теж. Але завжди щось робиться вперше, пояснив нам Скворцов.

— Стефан Шуберт — це наша ганьба, це пляма на наших героїчних органах. Ми йому довірили важливу місію, а він нас зрадив. Таке не прощається. Зброю отримаєте в Сяноку від нашого аґента.

Але в Сяноку ми Стефана не застали, з неабиякими труднощами довідалися, що той виїхав до Кракова. У Кракові ми його вистежили й тривалий час спостерігали, аби знайти найвідповідніший момент для ліквідації. Цю місію я поклав на Левка. Його руки й без того були по лікоть у крові — стільки, як він заколов свиней, рідко якому різникові довелося. Правда, він трохи впирався, переконуючи мене, що для вбивства йому треба почуття ненависті.

— Невже ти ненавидів тих свиней і кнурів, яких колов? — здивувався я.

— Аякже! Я роз’ятрював у собі ненависть. Я уявляв собі на їхньому місці якогось негідника, когось із сусідів, наприклад. Або якогось державного чиновника.

— Ну, якщо твоя фантазія дозволяла дивитися на свиню, як на чиновника, куди простіше прикласти цю ж фантазію до живої людини.

Одного разу ми підстерегли таки об’єкт на березі Вісли, він чекав когось і походжав собі туди й сюди, місце було майже безлюдне. Перед тим ми з Левком не раз вправлялися в стрільбі по пляшках. Але людина не пляшка, а рухомий об’єкт. Левко ніяк не міг зосередитися, бо той весь час ходив, і то доволі швидко. А коли до нього наблизився чоловік, якого він чекав і якого ми пізніше ідентифікували, як колишнього львів’янина Ліщинського, акція провалилася. Відтак він виїхав до Варшави, але у нас закінчилися гроші. Ми звернулися до агента в Сяноку, що потребуємо коштів, а той нас вилаяв, обізвав ледарями й симулянтами. Ми образилися. Особливо Левко. Він хотів того агента застрелити, але я переконав його не витрачати патронів. Натомість я завітав у гестапо і розповів, який ворог причаївся у них під боком, назвавши його справжнє ім’я і