Читати книгу - "Цензор снів"

XI. Андреас

1

Генерал не був задоволений нашою роботою, кричав, що ми все просрали, й вигнав. Полковник Скворцов зустрів нас, потираючи руки від задоволення, що дісталося нам на горіхи. Але через пів року генерал нас знову викликав і сказав, що переправлять нас до німців у Сянок шукати ту дівчину, якій вдалося втекти, а також певну даму і фацета, які, можливо, перебувають у контактах з нею. Нам дали їхні фото, ми повинні були вдавати втікачів. Мені ця забава набридла, ми й самі б уже втекли до німців, але все нагоди не було, а тут випала. Ми відразу погодилися, і нас справді провели через кордон, який охороняли тільки рускі, а німці стояли хіба на дорогах. У Сяноку нам неймовірно пофортунило, бо швидко знайшли того фацета, а він нам розповів про могилу, яка власне з’явилася саме в той час, як дівчина переходила кордон. Він нам ще намалював те місце, де вона похована, і яке йому описали його аґенти. Ми, не гаючи часу, рвонули туди, могилку знайшли, розпорпали пісок і виявили наплічника з її ініціалами. То була неймовірна знахідка, бо там ще були й зужиті квитки на потяг. Я ще сфоткав труп, хоча там крім пишного білого волосся нічого вартого уваги не було. Потім акуратно все вирівняли й повернулися тим самим шляхом додому. І знову замість подяки ми чули самі матюки. Однак ними Скворцов не обмежився, а повідомив, що відтепер я буду барменом у «Жоржі», а Левко швайцаром. Його цікавлять усі, хто поселяється в готелі, а особливо письменники, які приїжджали з Совєтської України піднімати літературу на Західній Україні. Довоєнних літераторів зосталося як кіт наплакав, більшість втекла, і якраз найталановитіші. «Дивись же мені, — махав пальцем перед моїм носом Скворцов, — все фіксуй, що побачиш і почуєш. Особенно серед тих... писак, єдрі його вош». Хоча так по правді там не було що фіксувати, всі були дуже обережні, навіть напившись.

Директором «Жоржа» на ту пору став товариш Клієнко, колишній директор партійного готелю в Житомирі. Він зібрав у вестибюлі весь персонал готелю і виголосив промову: «Дорогі товариші! Тепер, коли совєтська влада звільнила вас, можете почати працювати дружно, по-совєтськи. А я, зі свого боку, буду требувати від вас залізної дисципліни. Ось ви, товаришу, — звернувся він до сивого ліфтера в лівреї. — Якщо під час вашого дижурства несподівано зупиниться ліфт, я буду питати і вас. То вже вибачайте».

Закінчивши, він поцікавився, чи є питання. Тоді встав ліфтер, який працював у «Жоржі» добрих сорок років, і несміливо звернувся до оратора: «Пане директор! Маю до вас питання». — «Давай, товаришу, говори». — «Ясновельможний пане директор! Я не розумію: а чому ліфт повинен зупинитися?»

На це питання товариш директор відповісти не зміг, шморгнув носом І пішов до свого кабінету.

Я чемно прислухався до розмов літераторів, але нічого путнього мені не вдалося занотувати з вуст українських письменників, зате російські письменники поживу давали щедру, вони поводили себе вільніше і часом таке верзли, що хоч зараз їх пакуй до Сибіру. Я все це записував і справно подавав Скворцову, але він обурено кидав те все до смітника.

— Ти, блядь, шо мені підсовуєш? Нахєра мені всі ті таваріщі з центра? Ти мені націоналістів подавай!

— Так от же ж — перший націоналіст граф Алексей Талстой. Вихваляв буржуазний лад, співав бєлогвардєйські пісні й кричав «За родіну, за царя!» Я все написав, а ви — у смітник.

Скворцов не витримав, піднявся, підійшов до мене і дивлячись мені в очі запитав:

— Ти, блядь, знаєш, моська, на кого хвіст підняв? Да той сраний граф, як захоче, і тебе, і мене в кузькіну мать скрутить. Отако! — і він мені дулю під ніс тицьнув. Потім сів у своє крісло, посопів і сказав: — А шо там твої писаки? Шо вони стрілецьких пісень не співають? Про Україну ні хєра не говорять?

— Ні, не співають. Обережні вони. Налякані. Там же ж їх добряче потрусили, — кивнув я за спину, — в Союзі. Розстріляли щось більше, як пів тисячі.

— А ти звідки знаєш? — надженджурився він.

— Німецька преса писала.

— А ти читав?

— А шо ж було робити? Інших газету Сяноку не було. А мені ж треба було знати, чим ворог дихає.

Він знову посопів. Тоді вдарив по столу рукою.

— Значить так. Сам заспіваєш стрілецькі пісні. І навіть оунівські.

— Що? А це які? Оунівські...

— Ти шо з мене ідіота робиш? Не чув про ОУН?

Не, я, звісно ж, чув, але не треба мені ще й оунівських пісень. Я що — Козловський? Я, може, взагалі співати не вмію. Я так і сказав:

— Та я співати не вмію.

— І не треба. На ось тобі стрілецький співаник і щоб вивчив три-чотири пісні. Не може бути, щоб по п’яні ніхто тебе не підтримав.

— Та ж по п’яні! Хіба це рахується?

— У нас все рахується. Іди працюй.

Оце вляпався! А граф Толстой у готелі поводився, як господар. Всюди його супроводжувала його коханка полька Малиновська, яку до нього приставив сам Сталін, аби граф чувся у відповідній формі. Він тільки й займався за дня тим, що ходив по кам’яницях і збирав усе, що йому припало до вподоби, а під кінець вивіз зі Львова в окремому вантажному вагоні колекцію картин, одягу, дорогого посуду і порцеляни. А пив граф так, що перепити не міг його ніхто, грошима сіяв на всі боки та ще й знущався з місцевих письменників, що ті не вміють пити, як він, і ніхто з них його не переп’є. Тоді-то підійшов до мене Петро Козланюк[91], письменник слабенький, зате пияцюра добрий і компанійський, та й запитав, чи є такий трунок, який би надавався легко пити, але валив з ніг. У принципі він той трунок і сам знав, бо то була медівка, але граф не любив солодких напоїв. Тоді я запропонував свій власний рецепт. Він готувався на основі медівки, але я до неї додавав