Читати книгу - "Таємнича історія Біллі Міллігана"

— А Біллі шчось про нас знає?

— Ні. Він деколи чує голоси й бачить видіння, але про наше існування він і гадки не має.

— А хіба не крашче буде йому про тсе розповісти?

— Не думаю. Мені здається, що він може збожеволіти, якщо дізнається.

Розділ 9

(1)

У березні 1970 року Роберт Мартін, психолог школи Старбері, написав у звіті:

Декілька разів бувало таке, що Білл не усвідомлював, де він перебуває, не міг пригадати, де залишив свої речі, і не спроможний був пересуватися без сторонньої допомоги. У кожному з цих випадків його зіниці були звужені до мінімуму. Останнім часом у Білла спостерігаються часті непорозуміння з учителями та однокласниками. Зазвичай ці непорозуміння призводять до того, що він вибігає з класу посеред уроку. В такі моменти він стає пригніченим, плаче й не бажає ні з ким спілкуватись. У розпал одного з таких інцидентів свідки бачили, як Білл намагався вийти на дорогу просто перед автомобілем. Через таку поведінку Білла повели на обстеження до лікаря. Той діагностував «психічні транси».

Під час моїх бесід із Біллом той здавався пригніченим, але цілком володів собою. Психологічне оцінювання виявило у хлопчика сильну антипатію до вітчима і, як наслідок, відразу до власного дому. Білл вбачає у вітчимові невблаганного тирана, котрий не дбає про почуття інших. Мати Білла, яку викликали для бесіди, підтвердила цю характеристику. Вона також розповіла, що біологічний батько Білла наклав на себе руки, а вітчим постійно твердить хлопчику, що яблуко від яблуні недалеко падає. Окрім того, він часто повторює, що це саме Білл і його матір довели біологічного батька хлопчика до самогубства (так засвідчила мати).

(2)

Джон В. Янг, директор школи Стенбері, помітив, що Біллі Мілліган частенько пропускає уроки й натомість сидить на сходах поблизу директорського кабінету чи в задньому ряду актової зали. Янг щоразу підсідав до хлопця й розмовляв із ним.

Часом Біллі розповідав про покійного батька й казав, що хоче присвятити себе сценічній кар’єрі, коли виросте. Інколи говорив про те, наскільки кепсько йому ведеться вдома. Проте часто директор Янг усвідомлював, що хлопчик у трансі. Тоді він допомагав Біллі дійти до машини й відвозив його додому. Коли такі випадки стали ну надто вже систематичними, директор направив Біллі до Фейрфілдського окружного шпиталю психічного здоров’я.

Лікар Гарольд Т. Браун, психіатр і директор шпиталю, вперше зустрівся з Біллі Мілліганом 6 березня 1970 року. Браун, сухорлявий чоловічок із довгими сивими бакенбардами й майже відсутнім підборіддям, розглядав хлопчину крізь окуляри в чорній оправі. Перед ним був охайний, стрункий і цілком здоровий на вигляд п’ятнадцятирічний юнак. Він сидів спокійно, не напружуючись і не нервуючи, проте уникав дивитися лікарю в очі.

«У пацієнта м’який голос, — зазначив лікар Браун у своїх нотатках, — але монотонний, мовби він говорить у стані трансу».

Біллі придивлявся до лікаря.

— Опиши свої відчуття, — попросив Браун.

— Це наче сон, який то накочується, то відступає. Мій тато ненавидить мене. Я чую, як він на мене волає. Мою кімнату заливає червоне сяйво. Я бачу сад, там є алея, квітники, ставок, дерева, і ніхто в тому саду на мене не кричить. І взагалі, мені багато чого верзеться. Я бачу двері з безліччю замків і засувів, і хтось гупає, бажаючи вирватись назовні. Я бачу, як жінка падає з висоти, а тоді перетворюється на купу залізяччя, і я не можу до неї дістатись. Я, певно, єдиний, кому для того, щоб дивитися такі «мультики», не потрібні ЛСД.

— Що ти відчуваєш, коли думаєш про своїх батьків? — запитав лікар Браун.

— Я боюся, що він її вб’є і це буде моя провина. Вони сваряться через мене, бо він ненавидить мене лютою ненавистю. Мені через це сняться такі жахіття, що я навіть передати не можу. А ще іноді в мене буває дивне відчуття невагомості. Часом здається, що я міг би відірватися від землі.

У першому звіті лікаря Брауна значалось: «Попри описані марення пацієнт, схоже, розрізняє, що є реальним, а що ні. Виразних ознак психотичного розладу не виявлено. Концентрація уваги задовільна. Просторова орієнтація в нормі. Пам’ять хороша. Вміння адекватно оцінювати ситуацію істотно порушене через вищезгадані марення і схильність пацієнта все драматизувати. Наразі зібрано недостатньо інформації, щоб скоригувати поведінку пацієнта. Попередній діагноз: важкий істеричний невроз конверсійного типу, код за класифікацією Американської психіатричної асоціації — 300.18».

За словами Учителя, котрий згодом пригадував цей сеанс у психотерапевта, лікар Браун розмовляв не з Біллі. То Аллен описував йому думки й видіння Девіда.

* * *

Через п’ять днів після бесіди з лікарем Мілліган прийшов до шпиталю без попереднього запису. Втім, помітивши, що хлопець у стані трансу, лікар Браун погодився його прийняти. Він зауважив, що пацієнт, схоже, усвідомлює, де він, і реагує на вказівки.

— Нам доведеться зателефонувати твоїй матері, — попередив Браун, — і сповістити її, що ти зараз у шпиталі.

— Гаразд, — погодився Девід, підвівся і вийшов за двері.

За кілька хвилин до приймального покою повернувся Аллен і став чекати, коли його покличуть до кабінету лікаря. Браун спостерігав, як той сумирно сидить, втупившись невидющим поглядом у стіну.

— Що сьогодні трапилось? — запитав лікар.

— Я собі був у школі, — почав розповідати Аллен, — і десь о пів на дванадцяту раптом задрімав. Коли я прокинувся, то побачив, що стою на даху Гікл-Білдинг[14] і дивлюся вниз, наче збираюся стрибнути. Я спустився з даху, пішов до поліцейського відділку і попросив зателефонувати до моєї школи, щоб там не хвилювались, а сам прийшов до вас.

Браун зміряв хлопця довгим уважним поглядом, погладжуючи свої сиві бакенбарди.

— Біллі, ти приймаєш які-небудь наркотики?

Аллен заперечно похитав головою.

— У тебе погляд осклянів. Що ти в цю мить перед собою бачиш?

— Людські обличчя. Ну, не зовсім обличчя — тільки очі, носи й дивні кольорові плями. І я бачу, як із людьми трапляються погані речі. Їх збивають машини, вони кидаються з високих скель,