Читати книгу - "Таємнича історія Біллі Міллігана"

За кілька тижнів Кевін приєднався до гурту місцевих шибайголів у баталії проти хлопчаків з іншого району. Полем бою був земляний насип, що височів за великим котлованом на будмайданчику. Кевін почувався крутим перцем, кидаючись у супротивників грудками землі, які при падінні вибухали, наче ті земляні бомбочки, і сміючись зі своїх промахів.

Раптом він почув, як десь зовсім поруч незнайомий голос під’юджує:

— Ти нижче пуляй, братан, нижче!

Кевін спинився й роззирнувся навкруги, та поблизу нікого не було.

— Нижче, нижче, — знову почувся той голос. Схожа вимова була в бруклінського солдатика у фільмі про війну, який колись показували по телевізору. — Тре’ кидати тамті бісові грудки нижче!

Кевін був спантеличений. Він припинив жбурлятися землею й сів на насип, бажаючи з’ясувати, хто це з ним розмовляє.

— Ти де? — запитав він.

— А ти де? — відлунням озвався голос.

— Я на земляній купі, за котлованом.

— Та ну? Я теж там.

— Як тебе звати? — поцікавився Кевін.

— Філіп. А тебе?

— Кевін.

— Тю, ну й смішне в тебе ім’я.

— Он як? Стояв би ти зараз переді мною, то вже сміявся б на кутні.

— Ти де живеш? — запитав Філіп.

— На Спрінґ-стрит. А сам ти звідкіля будеш?

— Я з Брукліна, це в Нью-Йорку. Але зара’ я теж кантуюсь на Спрінґ-стрит.

— Я живу в будинку номер 933. Білий такий, — пояснив Кевін. — Він належить якомусь дядьку на ім’я Чалмер Мілліган, і той чомусь постійно кличе мене Біллі.

— Очманіти! Я теж там живу і знаю тамтого дядька. Він і мене назива’ Біллі. Але тебе я в будинку не бачив.

— Як і я тебе, — відповів Кевін.

— То як, братан, — сказав Філіп, — гайда трощити шкільні вікна?

— Я тільки за, — погодився Кевін, і хлопці побігли до школи, де розбили з десяток вікон.

Артур, спостерігаючи за цими двома, дійшов висновку, що вони мають злочинні нахили і в майбутньому можуть стати джерелом дуже серйозних проблем.

Рейджен знав декого з людей, котрі жили в одному з ним тілі. Він знав Біллі ще відтоді, як уперше усвідомив себе. Знав Девіда, якому діставався весь біль, і Денні, котрий жив у постійному страху. Знав і обожнював трирічну Крістін. Але Рейджен був переконаний, що існує також багато інших, просто він із ними ще не зустрічався. Якби їх було лише п’ятеро, то неможливо було б пояснити голоси, які він чув, і деякі події.

Рейджен знав, що його прізвище — Вадасковинич, що родом він із Югославії і що його призначення — вижити самому й за будь-яку ціну захистити решту, особливо діточок. Хлопець усвідомлював, що він надзвичайно дужий, а також уміє передчувати небезпеку, наче павук, який за ледь помітним тремтінням ниточок відчуває, що до павутиння вторгнувся незваний гість. Рейджен здатен був акумулювати страхи інших та обертати їх на дію. Він заприсягнувся собі, що тренуватиметься, працюватиме над своїм тілом та опанує бойові мистецтва. Проте йому здалося, що цього буде замало в такому ворожому світі.

Він сходив до місцевої крамниці спортивних товарів і придбав метального ножа. Потім він пішов до лісу й почав тренуватися блискавично витягати ножа з черевика й кидати його у стовбур дерева. Коли стемніло так, що хоч в око стрель, Рейджен попрямував додому. Ховаючи ножа в черевик, він вирішив, що більше ніколи в житті не буде беззбройним.

Дорогою додому він почув незнайомий голос із британським акцентом. Він притьмом озирнувся, пригинаючись і вихоплюючи ножа, проте позаду нікого не виявилось.

— Я у твоїй голові, Рейджене Вадасковинич. Ми з тобою ділимо одне тіло.

Артур на ходу розповів усе, що зміг дізнатися про решту людей, котрі жили всередині.

— Ти справді є в моїй голові? — запитав Рейджен.

— Саме так.

— То ти шчо, знаєш, над чим я пратсюю?

— Останнім часом я за тобою спостерігав. Ти блискуче вправляєшся з ножем, але я вважаю, що не слід зациклюватися на одному виді зброї. Було б чудово, якби на додачу до бойових мистецтв ти навчився користуватися вогнепальною зброєю та вибухівкою.

— Бомби — тсе не моє. Я не тямлю у всіх тих дротах і контактах.

— Що ж, на цьому може спеціалізуватися Томмі. Хлопець — справжній мастак у всьому, що стосується електроніки й механіки.

— Шчо тсе шче за Томмі?

— Колись я вас познайомлю. Якщо ми хочемо вижити в цьому світі, нам конче необхідно привнести який не який порядок у цей хаос.

— А шчо таке «хаос»?

— Коли Біллі безтямно вештається довкола, перевтілюється з однієї людини на іншу просто на очах у сторонніх, береться до справ і кидає їх на півдорозі, потрапляє в халепи, з яких декому з нас доводиться його рятувати ціною колосальних зусиль, — ось це, як на мене, і є ніщо інше, як хаос. Треба взяти ситуацію під контроль.

— Я не люблю надто суворий контроль, — зауважив Рейджен.

— Найголовніше для нас, — продовжував Артур, — навчитися контролювати людей і події таким чином, щоб забезпечити своє виживання. Я вважаю це нашою першочерговою місією.

— А шчо є друге на черзі?

— Самовдосконалення.

— Тсе є добре, — погодився Рейджен.

— Давай-но я розповім тобі про книжку, де пояснювалось, як можна керувати рівнем адреналіну в крові для досягнення максимальної фізичної сили.

Рейджен слухав, як Артур описує свої наукові пошуки в галузі біології й зокрема тему, що цікавила його понад усе: опанування страху й перетворення його на енергію за допомогою адреналіну й гормонів щитоподібної залози. Рейджена дратувало те, що Артур автоматично приписав собі роль ватажка, проте він не міг не визнати, що цей англієць знав багато такого, про що він, Рейджен, навіть не здогадувався.

— Вмієш грати в шахи? — запитав Артур.

— Шче б пак.

— Прекрасно. Пішак на e-4.

Рейджен замислився на якусь мить, а тоді відповів:

— Кінь на f-6.

Артур подумки уявив дошку.

— А, індійський захист. Дуже добре.

Артур виграв цю партію, як і кожнісіньку з тих шахових партій, що їм судилося зіграти в майбутньому. Рейджен мусив визнати, що, коли йшлося про інтелект і вміння зосереджуватись, Артур міг завиграшки втерти йому носа. Югослав підбадьорював себе думкою, що Артур геть безпорадний у бою і не зміг би побороти супротивника, навіть якби на кону було його власне життя.

— Ти повинен стати нашим захисником, — сказав Рейдженові Артур.

— Як тсе тобі вдається мої думки читати?

— О, це дуже просто. Колись