Читати книгу - "Йов. Фальшива вага"

корчмі, він зіштовхнувся із Самешкіним, продавцем печених каштанів. Той уже усміхався йому назустріч, усіма своїми сліпучими зубами. Він пив чай, заїдав його хлібом зі смальцем, невпинно досолюючи. Бідолашному Айбеншютцу здалося, ніби ця сіль сиплеться на нього, Айбеншютца, а не на хліб.

Він змусив себе проказати: «Доброго ранку, Самешкіне!» В цю мить його виповнила гаряча ненависть до Самешкіна. А дивлячись отак на нього довше, на нього, що базікав і сміявся, він почав ненавидіти і саму Евфемію.

Він сподівався, що здобуде ясність духа, коли вибереться звідси.

Добре, що його Сивий такий мудрий, мудрий Сивий. Сам, без нього, Айбеншютц не знайшов би дороги додому. Спершу він поїхав до староства. Вже днями там ріс, чекаючи на нього, стос паперів.

Він боявся паперів, що чекали його.

XXVII

Усього тиждень прожив айхмістр Ансельм Айбеншютц удома.

Дружина Реґіна не потрапляла йому на очі, іноді йому було чутно, як репетує писарева дитина.

Одного дня, дорогою, сидячи з вахтмістром Сламою у возику, — а їхали вони в Болота, — він почав розповідати. Від цього йому легшало на серці. Він мусив виговоритися, а довкола, куди сягав зір, не було жодної людини, лише вахтмістр Слама. Отож до кого він мав говорити? Людина мусить говорити до людини.

Тож він розповів вахтмістрові свою історію. Розповів, що до хвилини, коли він спізнав Евфемію, взагалі не знав, що таке життя. Розповів він вахтмістрові й про зраду своєї жінки з писарем Йозефом Новаком.

Вахтмістр жандармерії був дуже простою людиною. Але він зрозумів усе, що розповів йому Айбеншютц, і на знак того, що розуміє, скинув свого шолома з навершям, так ніби з непокритою головою впевненіше було кивати.

Коли Айбеншютц виклав цілу свою історію, йому стало дуже легко на серці. Він просто-таки втішився, і все ж йому було так сумно.

Вахтмістрові Сламі нічого не спадало на думку, але він дуже добре розумів, що в таких випадках слід сказати щось радісне, отож він сказав просто і щиро: «Я такого не витримав би!»

Він хотів потішити Айбеншютца, а натомість іще більше його засмутив.

«Мене також, — заговорив Слама, — зрадили. Моя жінка — відвертість за відвертість — сплуталася із сином повітового старости. Вмерла при пологах».

Айбеншютц, якого вся ця історія анітрохи не зачепила, сказав лише: «Дуже сумно!»

Він переймався власною долею. Що обходила його покійна пані Слама?

Та вахтмістр, уже почавши, і з роз'ятреною сердечною раною, вже не міг спинитися. «Це при тому, — сказав він, — що ми дванадцять років як були одружені. До того ж, подумайте лишень, того, з ким вона мене зрадила, навіть чоловіком не назвеш. То був юнець, синок повітового старости, вихованець кадетської школи». І так, ніби це мало якесь значення, додав за хвилю: «Учень кавалерійської кадетської школи з Меріш-Вайскірхена».

Айбеншютц уже давно не слухав. Та йому легшало від того, що поряд із ним говорить людина, подібно як іноді комусь приємно, що просто собі паде дощ, а ти не розумієш мови, якою той дощ говорить.

У Болотах вони збиралися навідатися тільки до однієї крамниці, до молочаря і шинкаря Брочинера, але засіли там на весь день. Загалом вони знайшли в Брочинера п'ять фальшивих фунтових тягарців. Написали рапорт. Потім пішли до господи, до того ж Брочинера.

Зрапортований Брочинер підійшов до столу і спробував нав'язати з айхмістром і вахтмістром якусь розмову. Та вони обидва були на службі й суворі, тобто надумали собі, буцімто вони на службі та суворі.

Цілісінький день, аж до пізнього вечора, просиділи вони там. А тоді Айбеншютц сказав: «Їдемо у Шваби!»

І поїхали.

Грали в тарок із Каптураком. Каптурак усе вигравав і вигравав. Айхмістр Айбеншютц також міг би вигравати, якби пильнував гри. Та він думав про Евфемію і Костянтина Самешкіна.

Нарешті — а було вже поночі — ті двоє приступили до столу, Евфемія і Самешкін. Вони зійшли, попід ручку, сходами. Попід ручку приступили до столу. Вони нагадували брата із сестрою. Айбеншютц раптом зауважив, що в них однаковісіньке чорне, аж синє волосся.

Зненацька йому щось зайшло, ніби він жадає цю жінку не з любові, а з ненависти. Самешкін усміхався, добросердно і всіма своїми білосніжними зубами, як завжди. Тим часом він милостиво подавав свою засмаглу до чорноти, велику, міцну руку. Виглядав він так, ніби роздає пожертви.

Він сів. Своєю незбагненною мовою розповів, що обернув незлий ґешефт. Із самого Золотогрода приходили до нього по каштани.

Евфемія сиділа між чоловіками. Вона мовчала, була як німа, вона скидалася на квітку, яку посадили за стіл, замість покласти на стіл.

Айбеншютц невідривно розглядав її. Він намагався — хоч раз принаймні — впіймати її погляд, але йому не вдавалося. Її очі мандрували десь у далечині. Один Господь знає, про що вона думає!

Вони почали нову гру, і Айбеншютц почав раз за разом вигравати. Він ледь соромився, згрібаючи гроші. Евфемія все ще сиділа за столом, німа квітка. Вона сяяла і мовчала.

Довкола панував звичний галас дезертирів. Вони навчіпочки сиділи на підлозі, грали в карти і кидали кості. Програвши все, затягали пісню. Зазвичай вони співали: «Я любіл тєбя», фальшиво, деренчливими голосами.

Врешті Евфемія із Самешкіним підвелися. Попідручку пішли вони сходами догори, а бідолашний айхмістр Айбеншютц безсило дивився їм услід. Урешті до нього дійшло, що він повинен залишатися тут. Так, тут! Він уже трохи випив, наш айхмістр Айбеншютц. Раптом йому здалося, що він може відтіснити Самешкіна, за умови лише, що залишиться, просто залишиться на ніч у готелі. Його пійняв жах при думці про повернення, хоча він і розумів, що не побачить ані дружини, ні дитини писаря Новака. Зненацька вахтмістр Слама видався йому неймовірно рідним. І Айбеншютц сказав йому: «Скажіть, мені лишитися тут?»

Жандарм замислився і взявся за голову, так ніби знову хотів скинути шолом, хоча, звісно, давним-давно його зняв.

«Я вважаю, що ви повинні залишатися тут», — сказав він урешті, на мить замислившись. Отож айхмістр залишився у прикордонній корчмі.

Згодом, через кілька тижнів, він і сам не розумів, чому попросив у жандарма Слами поради і чому залишився у прикордонній корчмі.

У той час айхмістрові Айбеншютцові загалом велося дуже кепсько. Зима прийшла.

Цієї зими Айбеншютц боявся.

XXVIII

Ох, що то була за зима! Роками вже не бачено такої! Вона надійшла раптово, як надходить зовсім уже велика, гостра пані, з батогами. Річка Струм'янка замерзла негайно, в один день. Грубезна крига затягнула її раптово, так ніби утворилася не з води, а взялася звідкись, бозна-звідки.

Горобці