Читати книгу - "Йов. Фальшива вага"

Він був добродушний, ба навіть м'якосердий чолов'яга. Говорив мішанкою безлічі мов, якої в цій місцевості ніхто не розумів. Називали його просто «циган», і лише окремі знали, що на ім'я йому Самешкін. Костянтин Самешкін. За трояка він віддавав двадцять каштанів — свій товар він продавав на штуки. Він часто усміхався, і тоді під його чорними вусами відкривалися великі білі зуби. Вони нагадували білі клавіші фортеп'яна.

На весь повіт було ще двоє осіб, що пекли каштани, один із них навіть у самому Золотогроді. Але їх цінували не так, як Самешкіна, цього цигана. З усього довкілля до нього приїздило багато людей купувати каштани, сирі та печені. Сирі він продавав фунт за десятку.

Звісно, Айбеншютц теж знав, що Самешкін — Евфеміїн коханець. Колись Самешкін мандрував зі своїми каштанами іншими краями, іншими місцевостями. Кожна зима заставала його деінде. З непохитної вірности Евфемії вже кілька років він незмінно приїздив до Швабів. Улітку він перебивався принагідними роботами в Ухні, в Бесарабії. Він то помагав на лісоповалі, то підпрацьовував вуглярем, іноді копав криниці, іншим разом вичищав гноївки. Він ніколи не бачив міста більшого за Кишинів. Удачею своєю невинний, і справді вірив, що Евфемія зберігає йому вірність. Улітку він усім розповідав, що на зиму їде до жінки. Вона працює в прикордонній корчмі у Швабах і тому не може подорожувати разом із ним. Він сердечно тішився осені, як інші не можуть дочекатися весни.

Бідолашному Айбеншютцу нічого не дало, що він розпізнав у Самешкіні добросердного чолов'ягу. Навпаки: він волів би, щоб Самешкін виявився негідником. Безсило і з невимовним болем у серці дивився він, як зустрічаються Самешкін із Евфемією. Вони кинулися одне одному в обійми. Щиро і міцно лежали бронзово-смагляві, великі, тонкі циганові руки на спині в Евфемії і притискали її, і з непідробним жахом думав Айбеншютц про прекрасні Евфеміїні перса — тепер вони були Самешкінові!

Самешкін привіз своє причандалля на візку, як і щороку. Цього візка тягнув пудель. Пуделя і візок Самешкін запровадив до повітки в господі. А перед господою впровадився сам, разом зі своєю піччю і каштанами. В усьому селі відразу запахло осінню. Запахло Самешкіновим кожухом, спаленим жаром, але найдужче — печеними каштанами. Дим, складений із найрізноманітніших запахів, потягся місцевістю, наче посланець, сповіщаючи про Самешкінів приїзд.

Уже за годину до Швабів почали стягатися люди — купувати печені каштани. Довкола Самешкіна скупчилася зграйка, а він продавав каштани, печені та сирі. Посередині зграйки палахкотів червоний жар, на якому лежали каштани. Вже не було жодного сумніву: почалася зима. Зима починалася у Швабах.

Почалася зима. І з нею почалися поневіряння айхмістра Айбеншютца.

XXVI

Так, тоді почалися великі поневіряння інспектора мір і ваг Ансельма Айбеншютца.

«Тобі більше не можна тут жити, — сказала йому однієї ночі Евфемія. — Приїхав Самешкін, ти ж знаєш!»

«Що мене обходить Самешкін, що тебе обходить Самешкін?» — спитав він.

«Самешкін, — сказала вона, — приходить щозими. Йому я, власне, й належу».

«Через тебе, — відповідав айхмістр Айбеншютц, — я полишив мій дім, мою жінку і дитину». (Він не наважився сказати «мою дитину».) «І тепер, — вів далі він, — ти хочеш мене позбутися?»

«Так мусить бути!» — сказала вона.

Вона випросталася в ліжку. Місяць різко світив крізь круглі отвори у віконницях. Він розглядав її. Ще ніколи не дивився він на неї з таким пожаданням. У місячному світлі вона здалася йому такою жаданою, ніби він ніколи перед тим не бачив її голою. Він знав її достеменно, кожну складочку її тіла, краще навіть, ніж риси її обличчя.

Чому саме тепер? — сказав він собі. Та й узагалі, чому? Велика лють на цю жінку зродилася в ньому. Та чим більше він лютився, тим коштовнішою Евфемія йому здавалася. Це було так, ніби його лють із кожною секундою робила її знадливішою. Він підвівся, схопив її за плечі — а тіло її сяяло — і з несамовитою силою повалив на ліжко. Якийсь час притискав до подушок. Він знав, що робить їй боляче, а вона ані не застогнала, і це ще більше його розпалило. Він накинувся на неї, в нього було сласне відчуття, що він її, кохаючи, розколошматить. Він хотів почути бодай один-єдиний вигук болю, він чекав на нього. А вона лежала тиха і холодна, і це було так, ніби він спить не з Евфемією, а з якимось її віддаленим відображенням. Де вона, власне? Невже уже внизу, в Самешкінових обіймах. «Ну скажи щось, — просив він її. Вона мовчала, так ніби хотіла вивершити його враження, що вона віддалене відображення. — Чому ж ти нічого не кажеш?»

«Мені нічого сказати, я вже все сказала!»

«Ти й справді хочеш жити із Самешкіним?»

«Я мушу!»

«Чому мусиш?»

«Не знаю».

«Мені піти?»

«Так!»

«Ти мене не кохаєш?»

«Не знаю».

«Ти любиш Самешкіна?»

«Я йому належу».

«Чому?»

«Не знаю».

Вона відвернулася від нього. Відразу заснула. Це було так, ніби вона від'їхала не попрощавшись.

Він довго лежав безо сну, і дивився на місяць крізь отвір, і здавався собі безглуздим і дурнуватим. Що за лихий бог післав його до Евфемії? А тоді айхмістрові Айбеншютцу взагалі здалося, що він збожеволів, лише тому, що йому спало на думку таке речення: «А хто взагалі править світом?» Його жах був такий великий, що він, аби випередити його і самому сповнити власну долю, випростався в ліжку і промовив це речення вголос: «А хто взагалі править світом?» Він нагадував людину, що зі страху перед смертю робить спробу себе вбити. Та він живе далі й запитує себе: Чи я насправді вже помер? Чи я насправді вже збожеволів?

Він устав дуже рано. Евфемія ще спала. Він іще раз довго на неї подивився, на це спляче відображення далекої Евфемії. Вона спала, схрестивши руки за потилицею, в незвичній позі, і виглядало це мало не так, ніби вона знала, що він її розглядає.

Він умився і поголився, сумлінно, як і щоранку. Він звик — іще з часів військової служби — пів години вранці ні про що не думати, крім облаштування свого лиця. Він почистив сурдут, камізельку і штани. При цьому поводився дуже обережно, щоби не збудити Евфемію. Він заходився пакувати валізку. Та посеред цього заняття йому спало на думку, що в нього тут ще залишаються певні зобов'язання. Він облишив валізку. З почуття службового обов'язку, як йому здавалося. Навшпиньки він вийшов із кімнати.

Унизу, в