Читати книгу - "Криве дзеркало війни. Міфи та загадки Другої світової"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Йому пообіцяли відпустити з вермахту потрібних фахівців і доручили скласти список усього необхідного. «Декілька днів потому, — пише Шпеєр, — мені подали заявку на кілька сотень тисяч марок, невелику кількість сталі, нікелю та Інших стратегічних металів, будівництво бункера та бараків». Шпеєр, за його словами, був неприємно здивований скромністю вимог у такій важливій справі. Він запропонував Гейзенбергу для початку два мільйони марок і відповідно більше металів. Ці фізики здалися рейхсміністру людьми, далекими від реального життя, хоча, можливо, їм поталанить з тою чудо-бомбою.
«Чудова десятка»
А в цей час у Чиказькому університеті під керівництвом Енріко Фермі будували в рамках Манхеттенського проекту експериментальний реактор. 12 грудня 1942 року він був запущений і працював 35 хвилин. Цього було достатньо: керована ядерна реакція вийшла із сфери теорії і стала реальним фактом! Вона відкрила нечувані мирні перспективи — насамперед створення АЕС. Але Манхеттенському проекту був важливий тільки її продукт — плутоній-239. Тепер можна було будувати промислові реактори й отримувати в них «начинку» для атомних бомб.
Проте успіх чиказького експерименту затьмарювала тривога. Адже в Німеччині, крім Гейзенберга, залишалося чимало талановитих фізиків — чого вартий лише Отто Ган, який відкрив можливість розщеплення атомів урану! Що як вони ближчі до створення ядерної зброї?
Було вирішено вивести з ладу завод у норвезьких горах, який виробляв для Німеччини окис дейтерію D2O. Іншими словами, важку воду, яку можна використовувати для уповільнення нейтронів у ядерних реакторах. У 1941 році цей завод дав 360 кг важкої води, у 1942-му — вже 800 кг, а рейхскомісар окупованої Норвегії Тербовен вимагав збільшити виробництво в десять разів.
Найбільше в успіху операції були зацікавлені англійці: вони ні хвилини не сумнівалися, що перша атомна бомба Гітлера впаде на Лондон. 19 листопада 1942 року з шотландської авіабази злетіли два планери — по 17 диверсантів-командос у кожному. Їхнім завданням було підірвати гідроелектростанцію на водоспаді Рьюкан, яка живила завод. Але з погодою не поталанило: один літак-буксирувальник через імлу врізався в гору, а в іншого урвався обледенілий трос, і планер упав по спіралі на берег фіорду. Частина диверсантів загинула одразу, решту вбили німці.
Цей провал не зупинив британське УСО — Управління спеціальних операцій. Було вирішено влаштувати вибух безпосередньо на заводі. В Англії підготували нову групу командос, що складалася з норвежців. Їх тренували на великому макеті заводу, побудованому на підставі даних розвідки. Вони приземлилися на парашутах, пройшли на лижах близько ста кілометрів, подолали глибоку ущелину і вночі пробралися до гідролізного цеху. Вибухи почались, коли ця «чудова десятка» спускалася назад в ущелину...
Завод втратив основне обладнання — вісімнадцять гідролізних батарей. Пропало і 500 кг готової важкої води. Однак німці за п’ять місяців відновили виробництво і так посилили заходи безпеки, що про нову диверсію не могло бути й мови.
Залишалося лише бомбити. Досі цього уникали: адже бомба — дурепа, можуть постраждати місцеві жителі, а налаштовувати норвежців проти себе не хотілося. Проте іншого виходу не було. 16 листопада 1943 року 143 американські «літаючі фортеці» В-17 скинули на завод важкої води та ГЕС понад сімсот бомб. Лише деякі з них влучили в ціль — бомбометанню заважали димові генератори ППО. Однак ГЕС було зруйновано, і знеструмлений завод не міг працювати.
Німці зрозуміли, що противник на цьому не зупиниться, і не стали відбудовувати ГЕС. Воду з електролізних батарей злили в діжки, щоб вивезти до Німеччини і там переробити на чисту D2O. Але доправити вантаж із заводу до залізниці можна було тільки на поромі через глибоководне озеро Тінсьє. УСО доручило підірвати пором трьом диверсантам з «чудової десятки» (їх передбачливо залишили в Норвегії). Вони спромоглися закласти в трюмі міну сповільненої дії, яка спрацювала в розраховану мить — коли пором досяг на своєму маршруті найглибшої точки (440 м). Підняти діжки з такої глибини було нереально.
Настирливий Паш
Успіх цих акцій у Норвегії не гарантував, що робота над атомною бомбою Гітлера припинилася. Американській та британській розвідці не було відомо, скільки у німців важкої води, — цілком можливо, її достатньо для створення хоча б однієї бомби. Та й не в одне віконце світить сонце — уповільнювати нейтрони здатен і графіт! Фермі використав у чиказькому реакторі 350 тонн очищеного графіту, отож чому те саме не може зробити Гейзенберг?
Генерал Гровс запропонував створити спеціальну розвідувальну групу, яка розставить усі крапки над «і». Генеральний штаб армії США дав «добро». Секретна операція отримала назву «Місія Алсос». Її науковим керівником призначили Семюела Гоудсміта, голландця за походженням. Вибір припав на нього з двох причин: він особисто знав багатьох німецьких фізиків і не брав участі в Манхеттенському проекті (отож не міг, потрапивши в полон, видати безцінну інформацію).
Військовим керівником «місії» був призначений підполковник Борис Паш з армійської контррозвідки — дуже цікавий тип. Він народився 1900 року в Сан-Франциско в родині російського православного священика, відрядженого Церквою до Каліфорнії. У 1912-му повернувся з усією сім’єю до Росії, закінчив у рік революції духовну семінарію і... став білогвардійцем. Коли не залишилося сумнівів у перемозі більшовиків, зумів емігрувати з рідними до Америки, де скоротив своє прізвище: був Пашковський — став Паш. Здобув фізкультурну освіту і навіть працював тренером у Голівуді. Друга світова війна знову надягла на нього погони. Він займався питаннями безпеки Манхеттенського проекту і прославився тим, що особисто допитував Роберта Оппенгеймера, вбачаючи в ньому радянського шпигуна. Дружина Роберта була пов’язана з компартією США, його «подруга серця» — теж, отож для підозри були вагомі підстави.
Генерал Гровс узяв Оппенгеймера під захист, справедливо вважаючи його незамінним для проекту. І перенацілив настирливого енергійного Паша на «Місію Алсос» — там його хватка буде корисною, а Оппенгеймер зможе спокійно працювати...
Жоліо-Кюрі на тлі гранат
Група «Алсос» прибула до Франції 9 серпня 1944 року, через два місяці після висадки на узбережжі Нормандії англо-американських військ. Відтоді вона рухалась на схід услід за армією або разом із нею. Першою здобиччю групи стали адреси та документи, виявлені у фізичній лабораторії університету міста Рейн. Вони містили корисну інформацію для подальших пошуків, коло яких швидко розширювалось. Уже наприкінці серпня склад групи довелося збільшити з чотирнадцяти до сорока осіб (сім із них були офіцерами, решта — фізиками). У подальшому її чисельність зросла втричі.
24 серпня Борис Паш із трьома офіцерами групи в’їхав до Парижа. Їхній
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Криве дзеркало війни. Міфи та загадки Другої світової», після закриття браузера.