Читати книгу - "Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр."

Далі архієпископ у своєму посланні твердо нагадував, що недотримання п’ятої заповіді «стягає на душу прокляття небес», накладаючи на злочинця «п’ятно неповинно пролитої крові, не затерте навіть покаянням». Водночас — у зв’язку з непослухом молоді — він апелював до батьків:

Життя і добра ближнього стережіть в ім’я християнської любові ближнього і християнської цивілізації, в ім’я того християнського суспільного ладу, який ми бажали би бачити колись у нашій самостійній, соборній Українській державі. Будьте переконані, що все, що тільки зробите в напрямі так понятої любові ближнього, принесе обильне Боже благословення Вашій родині й Вашому селу.

Митрополит також попросив прочитати листа й обговорити його в церковних братствах. Цим він зобов’язав їх членів рятувати тих, кому загрожує небезпека. Читаємо в посланні:

Нехай, передовсім, ствердять, чи і яка [...] небезпека в селі, чи кому грозить небезпека життя. Відтак нехай застановляться, що могли б зробити, щоб комусь у даному випадку вирятувати життя, нехай вкінці приступлять до св. Причастія в намірі ведення такої важної суспільної праці[281].

Достоту з ентузіазмом поставився до серпневого послання 1943 року Фронт Відродження Польщі (Front Odrodzenia Polski, ФОП). То була невеличка підпільна організації, що об’єднувала католицьких діячів на чолі з відомою письменницею Зоф’єю Косак-Щуцькою (це ж бо, зокрема, під її впливом було створено Раду допомоги євреям «Жеґота»). ФОП опублікував послання митрополита у своєму друкованому виданні «Prawda» за серпень-вересень 1943 року з редакційним коментарем, у якому підкреслено вагомість слів греко-католицького ієрарха: «Голос Митрополита тим прикметніший, що не обмежується лише осудом убивств і беззаконня, а й закликає українців боронити життя й майно людності, якій загрожують акти терору»[282]. Значно стриманіше — і, мабуть, ближче до дійсності — оцінив послання архієпископа «Biuletyn Informacyjny», головний друкований орган Армії Крайової:

Хоча воно [послання] і не заявляє виразно про факт убивства поляків українцями, проте містить рішучий осуд таких методів боротьби, як убивство людей чи знищення усього їхнього майна, та вказує негативні наслідки, які подібні вчинки матимуть для української нації. На жаль, навіть поведінка греко-католицького кліру далека від принципів, висловлених у пастирському посланні отця Митрополита[283].

Про заяву митрополита повідомив лондонське керівництво командувач АК генерал Тадеуш Коморовський «Бір» у звіті за 19 серпня 1943 року, в якому також інформував про злочини УПА на Волині. Послання архієпископа він окреслив як заклик «віруючих до християнського супокою»[284].

Як видно, польське підпілля сприйняло діяльність митрополита Шептицького більш-менш позитивно. Відомо, що вже від 1940 року представники польського руху опору час від часу контактували з митрополитом, намагаючись через нього вплинути на пом’якшення антипольських настроїв серед українців. На думку Ришарда Тожецького, архієпископ Шептицький також зичливо ставився до переговорів, які вели під час війни представники польського та українського підпілля, намагаючись їх якомога полегшити в надії на мирне врегулювання суперечок, — але завжди підкреслюючи потребу задовольнити прагнення українців[285].

Дивує, що набагато критичніше поставилося до архієпископа римо-католицьке духовенство. Це виразно помітно в листуванні митрополита з архієпископом Болеславом Твардовським, главою Львівської римо-католицької митрополії, опублікованому в 1992 році професором отцем Юзефом Волчанським[286]. Варто нагадати тут про зміст цього надзвичайно цікавого, а водночас драматичного у своїй вимові обміну листами. Слід тут звернути увагу на певну незначну, проте важливу обставину. Отож у згаданих листах архієпископ Шептицький слова «поляки» та «українці» писав із малої літери, що згідно з правилами української орфографії. Неслушна, отже, думка, яка іноді лунає, буцім митрополит писав з малої літери тільки слово «поляки», в такий спосіб начебто висловлюючи свою неприязнь до цієї нації.

Архієпископ Болеслав Твардовський у першому листі, датованому 30 липня 1943 року, звернувся до греко-католицького митрополита з проханням опублікувати пастирське послання із осудом масових злочинів, скоєних проти поляків. У відповідь на це архієпископ Шептицький надіслав архієпископу Твардовському два свої пастирські послання із закликом до віруючих дотримуватися п’ятої заповіді та запропонував опублікувати їх у польській пресі. Водночас він попросив прислати йому листи польських єпископів, «які б засуджували та перестерігали від ненависті супроти українського народу», обіцяючи поширити їх у греко-католицьких виданнях. 13 вересня 1943 року митрополит надіслав чергового, набагато емоційнішого листа архієпископу Твардовському, ймовірно, під впливом звістки про вчинене попереднього дня підрозділом АК у Львові вбивство професора Андрія Ластовецького. Це пояснювало би, чому він просив у ньому архієпископа Твардовського висловитися з приводу тієї трагічної смерті, а також з приводу хвилі вбивств українців на Люблінщині, де, за його словами, від рук поляків загинули вже близько п’ятисот осіб, і «публічно остерегти й засудити політику ненависті, з якої випливають такі численні та гучні злочини».

Листи й пропозиції греко-католицького митрополита архієпископ Твардовський не міг залишити без відповіді. У листі від 15 жовтня він повідомив, що масові вбивства польського населення, які досі трапля-лися тільки на Волині, «перекинулися» у Східну Галичину, докладно описуючи випадки мордування римо-католицьких священиків. Навівши цю аргументацію, архієпископ Твардовський розсудливо зауважив:

[...] як же ж за таких умов виглядав би мій заклик до переслідуваних, переляканих вірних моєї єпархії припинити вбивства віруючих греко-католицького обряду, тим часом, коли саме вони, не певні ні дня, ні години [загибелі], зазнають переслідувань і мордувань.

Архієпископ Твардовський також висловив недвозначну певність, що винуватцями убивств поляків є українські греко-католики, котрі не визнають «пастирської влади та впливу» митрополита. Натомість, він не лише не оцінив становища українського населення на Люблінщині, а й висловив сумнів, що за «гідним співчуття» убивством Ластовецького стояли поляки і з дещо — в даному контексті — дивною впевненістю констатував: «Дякую Богові [...], що вірні моєї єпархії не осквернили своїх рук кров’ю ближнього».

Листа цього архієпископ Шептицький, мабуть, сприйняв зі змішаними почуттями. Тому в відповіді за 15 листопада 1943 року він гірко запитав: «Не заперечую, що між греко-католиками є й ті, хто не слухають голосу свого єпископа. Проте, чи Ви, Екселенціє, вважаєте, що всі латинники такі добрі, що вже не потребують публічної остороги з боку їх архіпастиря?» В листі він також спробував дати власну оцінку тогочасній ситуації. Митрополит відкинув тезу, наче всі вбивства поляків були справою рук українців. На його думку, чимало нападів мали характер пограбувань і були вчинені етнічно змішаними бандами, які часто перебували під комуністичним