Читати книгу - "Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр."

Митрополит Андрей Шептицький: катехеза в добу погорди

Панівною конфесією українського населення Східної Галичини було католицтво східного обряду. Греко-католицька Церква, яка виникла в 1596 році на підставі Брестської унії (православні мешканці Речі Посполитої Двох Народів визнали тоді верховну владу Папи Римського, зберігши свій обряд), в XIX столітті набула виразно національного (себто, українського) характеру. Під час Другої світової війни Греко-католицьку Церкву очолював митрополит Андрей Шептицький, котрий обіймав цю посаду від 1901 року. Він походив із польсько-української родини, і віруючі спершу поставилися до нього з недовірою. Вони побоювалися, що в міжнаціональних суперечках, які точилися в Східній Галичині, митрополит займатиме пропольську позицію. Але час показав, що глава Церкви завжди послідовно обстоював дотримання прав українців. У 1918 році Шептицький визнав уряд ЗУHP і сприяв йому на міжнародній арені, в тому числі й після завершення польсько-української війни 1918–1919 років, підсумки якої визнав величезною несправедливістю.

У міжвоєнний період архієпископ Шептицький залишався лояльним до II Республіки, обстоював програму органічної праці, активно підтримуючи розвиток української культури, освіти та ділового життя. Він відверто засуджував випадки дискримінації української меншини, скажімо, коли йшлося про пацифікацію 1930 року чи руйнування церков на Люблінщині. Проте, водночас митрополит рішуче засуджував тероризм як метод політичної боротьби. Після вбивства в 1934 році ОУН директора Івана Бабія він категорично заявив:

Директор Бабій упав жертвою українських терористів, дрож жаху потрясла цілим народом. Убивають зрадливим способом найліпшого патріота, заслуженого громадянина [...]. Всі заслужені й розумні українці впадуть із рук скритовбивців, бо немає розумного українця, який не противився б такій злочинній акції. [...] Ми [...] не перестанемо повторяти, що злочин є завсіди злочином, що святій справі не можна служити закривавленими руками[278].

Початок Другої світової війни поставив архієпископа Шептицького перед найважчим випробуванням. У вересні 1939 року він виступив із відозвою, що закликала українську громаду зберігати спокій і не виступати проти Польської держави. Його глибоко приголомшили комуністичні репресії, які впали на мешканців Східної Галичини під час радянської окупації в 1939–1941 роках. Саме тому, мабуть, одразу ж після того, як німці увійшли до Львова, митрополит видав послання з привітанням німецькій армії, а також підтримав утворення українськими націоналістами уряду Ярослава Стецька. Втім, у другому випадку правдоподібним виглядає припущення, що архієпископ Шептицький був переконаний, наче щойно посталі органи влади керовані принаймні усією ОУН, а не представниками тільки однієї, бандерівської фракції. Безумовно, він сподівався тоді на утворення з німецькою допомогою вільної України. В листах, надісланих у другій половині 1941 року до представників німецької влади, митрополит висловив надію на створення незалежної української держави, союзної III Райхові. Доволі швидко, однак, він почав усвідомлювати, що має справу з абсолютно іншою німецькою державою, ніж та, яку архієпископ Андрей пам’ятав із часів Австро-Угорської імперії. «То не Німеччина Ґете», — начебто сказав він через кілька років.

Найбільше митрополита потрясли потворні злочини, скоєні нацистами, передусім Голокост євреїв. Саме тому на початку 1942 року в листі до глави СС Гайнріха Гімлера він питав, чи знає той про звірства, скоєні німецькими солдатами, і висловив сподівання, що для антисемітських операцій не використовуватимуть українців, які служать у допоміжній поліції. Водночас Шептицький розпочав пастирську акцію, покликану загострити чутливість віруючих греко-католиків до питання оборони людського життя. У своїх листах, пастирських посланнях і заявах до священиків він неодноразово нагадував, що рішення про смертну кару може виносити лише законна державна влада, та й то лише супроти безнадійних призвідців найважчих злочинів, чия провина була доведена на справедливому судовому процесі. Він нагадував, що ті, хто скоюють убивства, чинять надзвичайно важкий гріх, який виключає їх із громади віруючих і прирікає на вічне прокляття. Той гріх можна було би спокутувати тільки глибоким покаянням. Греко-католицькі парохи були зобов’язані переказати ці заклики віруючим у парафіях. Водночас вони мусили заохочувати греко-католиків уникати осіб, заплямованих гріхом смертовбивства, щоб у такий спосіб переконати їх змінити свої погляди.

Найвідомішим пастирським посланням митрополита є опублікований у листопаді 1942 року декрет Не убий!, своєрідний підсумок попереднього научання митрополита щодо п’ятої заповіді. У декреті читаємо:

Чоловіковбивник виключає себе з [...] Божої суспільности [...] і стягає на себе велику Божу кару у вічності й страшне Боже прокляття вже на цьому світі. [...] В темній душі чоловіковбивника здійснюється те, що з такою силою описане в псальмі. [...] Рана його душі смердить і гниє в його жиючому та ходячому ще по світі трупі. Він погордив благословенством Божого закону, і воно віддалилося від нього. [...] Така доля убивника на цьому світі, а у вічності участь із діяволами й ангелами його. [...] Людина, що проливає неповинну кров свого ворога, політичного противника, є таким самим чоловіковбивником, як людина, що це робить для рабунку, і так само заслуговує на кару Божу і на клятву Церкви[279].

Наміри митрополита стають цілком зрозумілими в світлі його листа до папи Пія XII в серпні 1942 року. З нього випливає, що архієпископ Шептицький був серйозно занепокоєний деморалізацією української громади, зумовленою німецькою окупацією, та намагався застерегти віруючих греко-католиків від втягування їх до участі в операціях із винищення євреїв, а відтак перед вчиненням смертного гріха. Його наступні нагадування про потребу дотримання п’ятої заповіді служили саме цій меті, а одночасні висловлювання з приводу милосердя були покликані спонукати допомагати усім потребуючим, а отже, і євреям, котрі шукали порятунку.

Про те, що ініціативи митрополита стосувалися не лише українців, переконує його особиста ангажованість у справу порятунку євреїв. Попри те, що він був прикутий до інвалідного візка, архієпископ Шептицький зумів створити мережу греко-католиків, яка займалася порятунком осіб єврейського походження. Віддані йому особи на прохання архієпископа переховували в монастирях багатьох людей, у тому числі рабина Давида Кагане, Курта Левіна та Адама Даніеля Ротфельда. Слід, утім, підкреслити, що увесь цей — так би мовити — духовний хрестовий похід на захист життя стосувався передусім Голокосту євреїв, а не вбивства поляків. Хоча ще раніше, в 1941 році архієпископ був шокований планами убивства польської інтелігенції та священиків, проте і наприкінці 1942 року він приписував саме німцям намір «винищити всю українську та польську інтелігенцію»[280].

Безпосередньо становища поляків могли стосуватися тільки пастирські послання митрополита 1943–1944 років. У листі до віруючих від серпня 1943 року архієпископ Шептицький зауважив:

Ми були свідками навіть страшних убивств, сповнених молодими людьми, може, навіть в добрих намірах, але з жахливими наслідками