Читати книгу - "Морфій"

І ти перестаєш про неї думати, бо я тебе про те прошу, тому ти вже про неї не думаєш, колисаний своїм — не своїм потягом, їдеш до Кракова, на південь, у рундуці сидять вояки, звичайні стрільці та єфрейтори, карабіни звисають, провідник польський, хотів би йому щось сказати, пояснити, забрати до кабіни та відкритися: я поляк, я офіцер таємної розвідки, я на завданні. Але не кажеш.

Потім висідаєш, після цілої ночі з солдатами й карабінами, висідаєш на вокзалі в Кракові, чи то в Krakau, на вокзалі, не торкнутому бомбами, якийсь залізничник виловлює твій брунатний костюм із потоку сірих мундирів і, гадаючи, що ти можеш бути поляком, запитує: які там зараз руйнування у Верхній Сілезії, але ти знизуєш плечима, кидаєш йому «Ich weiss nicht!», зрештою, є справи важливі, важливіші, ти ж не можеш розмінюватися на співчуття, вітчизна тризна непорушність кордонів і прикордонних загонів самодостатність і слушність організація конспірація мізків інсемінація.

Тож ти йдеш, минаєш Баштову, переходиш Планти, яке ж це дивне місто, який же дивний Краків, кряче воронами Кракау, ти йдеш і не знаєш, куди йти, не знаєш, як офіцер розвідки має шукати якусь Дзідзю Рохацевич, цікаво, чи схожість назв із власниками достопам’ятного пансіонату випадкова, або все є випадком, або ніщо не є випадком, або все, або нічого, що то взагалі за ім’я: Дзідзя, то ти йдеш через Ринок, місто не торкнуте війною, але торкнуте німцями, всюди повно німців, і тебе повно, мій німцю, мій Костоньку, коли ти так ідеш Краковом, що ти пам’ятаєш із Кракова, що пам’ятаєш, квартиру Ґождзєєвських, у якій ти бував, у якій намагався безсоромно і безуспішно спокусити господареву дружину, пам’ятаєш ту квартиру й ті автомобільні заїзди на три машини, трьома автівками по шосе на Ґруєць, Конське і Мєхув, твоя олімпія, шевроле Яцка і фіат одного такого, що ти його прізвище забув, відкриті дахи, шалики й автомобільні окуляри, а потім горілка, і тіла, і цитування віршів, палець Ярослава при цитуванні піднесено вгору, життя, життя було, Костоньку, а зараз ти по-німецьки топчеш брук і по-німецьки входиш до цукерні «У Мавриція», бо це місце першим спало тобі на гадку, бо куди, як не в цукерню, кав’ярню, кнайпу, де ж іще можна щось знайти, але «У Мавриція» порожньо, проте хтось там є, жодного знайомого обличчя, ти маєш знайомих у Кракові, але, певно, недостатньо багато, замовляєш звичайно півчорної та міцного, впізнаєш одного кельнера, але він тебе не впізнає, і ти не знаєш, не знаєш, що далі, але в тебе все ж є гроші Яцка, Яцка, котрий зараз лежить на канапі, занурений у цілковиту меланхолію, і ти думаєш: може, він собі вже вистрелив у голову, але ж ні, вдома немає зброї, він би не ризикував, а інакше він із собою не покінчить, ти знаєш його забобони, він не поріже собі вени, він не кинеться з вікна, не Яцек, не він.

Тому він лежить, занурений у меланхолію, а ти його гроші, частину його грошей, але таки його гроші, всуваєш у лапу кельнера, тобто бидлу в лапу, хоча таки людині, ти питаєш про таку собі Рохацевич, ти ж не будеш йому звірятися, але він не може знати, що ти не німець, адже ти тут не німець, тому просто посилаєш йому сигнали, натяки, з яких видно, що ти не німець, але тільки конспірація організація мізків інсемінація і сунеш двісті злотих у правицю людині, але бидлу, і кельнер щось шепоче одному, другому і третьому, зноситься хвиля шепотів, виливається з «Мавриція», хвиля шепотів пливе далі, ти губиш її з поля зору, кельнер радить зачекати і наливає ще придорожню за рахунок закладу, подає хліб та сир, і я п’ю горілку, їм і чекаю.

Через кілька годин хвиля шепотів повертається і розбивається об берег: з’являється худа, вельми жіночна баба з довгим носом, зодягнена скромно, але видно, що багато, схожа на потужну аристократку, не таку липову, яких повно, але потужну, старі роди, культурні та виплекані люди, людські ферми, князівство ґедимінське, судячи з прізвища, але може, й ні, може, руське, може, Рюрик та інші нормани, Курцевичі, Четвертинці, Воронецькі, Жижевські та інші такі, то чому б не Рохацевичі, тож вона з’являється, без питань сідає за мій столик, ніжка на ніжку, і питає пароль, а я ж їй жодного пароля не скажу, бо мені Інженер ні про які паролі не казав.

Але знаю, що тут викручуватися мені зовсім не допоможе. Тому шепочу їй на вухо: я з організації, від Інженера, жодного паролю мені не давали, мій криптонім — П’ятдесят Шість…

Рохацевич на частку секунди ясніє, аж одразу знову похмурніє її лице.

— Може, П’ятдесят Сім?.. — запитує.

Стискаю зуби, бо що ж, чи маю сказати, що й сам не знаю? Так буде найкраще. Жодної брехні. Учора мене приведено до присяги. Інженер сказав мені два криптоніми. Спершу сказав, що я П’ятдесят Шість. Але потім звернувся до мене П’ятдесят Сім. Нічого пояснювати не захотів.

Рохацевич киває, сприкрена, ну так, так, такий він ото є, на жаль, так із ним усе і є.

Нарешті вирішує, різко, ривком.

— Вірю вам. — І розпроменілася усмішкою.

А я дивлюся на неї пожадливо, хоч те пожадання невідь-звідки взялось, але так, дивлюсь на неї пожадливо.

А ти дивишся на неї пожадливо, хоч і не відаєш, звідки те пожадання з’явилось, але так на неї дивишся, бо так дивишся на всіх жінок, бо не вмієш інакше на жінок дивитись, окрім як пожадливо, бо від кожної хотів би доказ того, що вона має тебе за чоловіка, бо ти сам цього не певен, можеш за це подякувати матінці, Костоньку.

Тож ти дивишся на неї пожадливо, але знаєш, Костоньку, знаєш, що вона для тебе цілком недоступна, і то не тому, що вона геть недоступна ні для кого, ні, недоступна для тебе, не всунеш їй, бо вона не дозволить, бо поза досяжністю, Костоньку, і мови бути не може.

Є в ній щось, чого ти не знаєш і не розумієш, щось, що ти передвідчуваєш і передбачаєш, внутрішня міць, зібраність, сила, щось чарівне і відстрашливе водночас, щось, чого ти не бачив раніше.

І раптом, замість бути в кав’ярні «У Мавриція», йдете з панною