Читати книгу - "Морфій"

То й за зло ти не винен жодної відплати, жодної помсти, бо чого ж може стосуватися заподіяне тобі зло? Умоглядів, ілюзії, Костоньку.

Я встав.

— Зателефонуй мені, коли будеш у змозі, — сказав без особливої певності, що мої слова взагалі якось його досягають.

І я пішов додому, а Яцек навіть не потрудився замкнути за мною двері.

Я піднявся сходами, двері до квартири трохи відхилені. Мною пробіг мороз. Уявив собі, що всередині мене чекає мій познансько-ендецький тесть із револьвером. Або німецький поліціянт із кайданками, щоб заарештувати мене за жорстоке вбивство і наругу над Каєтаном Тумановичем.

Проте мене чекав тільки Інженер, у чому я переконався, коли, поборовши страх, нарешті ввійшов до квартири. Він сидів нарозвал у моєму фотелі, заклав ногу на ногу і похитував стопою і литкою, сповитою в хромову шкіру офіцерського чобота.

Я привітався, стараючись не виглядати неввічливо. Інженер одразу перейшов до справи.

— Зареєструвалися на Фредра? — запитав він, і дивно мені зазвучало те запитання, коли я згадав його попереднє всезнайство.

Замість відповіді я показав йому Kennkarte. Вітковський проглянув увесь документ так, ніби в ньому було щонайменше якесь оповідання.

— Але ж там мало бути прізвище Штрахвіц! — жахнувся. — І крім того, яким дивом у тебе цей документ уже через два дні?

Чи була в тому питанні підозра? Не знаю. Може, й була.

— А то вже не ваша справа, прошу пробачення, — на власний подив твердо відповів я. — Завдання виконано.

І ти навіть зміг не додати нічого, що б якось пом’якшило цю відповідь, Костоньку. Як же я тішуся.

Вітковський хвилину помовчав, ворушачи вустами, ніби щось жував, м’ясисті губи звивалися, ніби дощові черв’яки в калюжі. Нараз устав, підійшов до вікна, визирнув і махнув рукою.

— Приведемо вас до присяги, — сказав мені.

І привели. До квартири ввійшов сірий худий чоловік у пілотці та старосвітській шинелі, підперезаний солдатським паском. Також носив круглі окуляри в дротяній оправі, Вітковський відрекомендував його як Керівника.

Руку він тримав у кишені плаща, знову з тим напруженим пальцем на гашетці, тримав постійно; коли я присягав, він допитливо дивився на мене, я сам уже не знав, чи то театр, чи він просто чекає, щоб мене застрелити.

Ти знав, ти знав, Костоньку. Усе театр, війна — театр, присяга — театр, німці — театр.

А якщо усе театр, то що ж тоді справжнє, питав я себе, присягаючи в ім’я Бога Всемогутнього, Триєдиного, святої Марії Матері Божої, що ж тоді справжнє, а я справжній?

А чи я справжня? Ми — просто кола на воді.

То я присягаю воювати, не спочивати, виконувати накази, покласти життя, усе присягаю, що присягають у таких ситуаціях, звична поїбота, батьківщина, війна, незламно, не щадити себе до останньої краплі крові, організації, незалежність, єдність кордонів.

А що ж справжнє? Немає світу, і мене немає, присяга в театрі тіней, кола на воді, слова в повітрі.

— П’ятдесят Шість, оце твій криптонім, — шепоче Вітковський. — В організації звертаємось на ти.

Знизую плечима.

— Маю для тебе перше завдання. Треба поїхати до Кракова, там така собі Рохацевич має для нас гроші. Сто тисяч доларів. Сто тисяч! У твоїх руках їм буде найбезпечніше.

Безпечно в моїх руках. Безпечно? Так. Бо ж я тепер інша людина. Рохацевич? Як той двір, де я спізнав Іґу.

— Як її там знайти?

— Ти тепер будеш офіцером розвідки. Тому знайдеш, — усміхнувся Інженер. — Скажімо, тобі варто сприймати це як тренування, тоді ми відправимо тебе до Будапешта.

— Коли? — запитав я.

Вітковський глянув на годинник.

— Через півгодини відходить військовий потяг із Головного. Пасажирські ще не ходять, але з Kennkarte тобі може й вийти, П’ятдесят Сім.

— Шість, — виправив я.

Він байдуже глянув на мене і знизав плечима.

— З грішми з’явись до оселі Лубенської, але їх там не залишай, зачекай мене.

Після цього вони щезли.

А ти, Костику, зробив те, що від тебе вимагалося, ти спакував до валізки білизну й побіг на вокзал зі своєю німецькістю в руці, ти чекав, чекав, чекав, а час минав, а то ні вокзал, ні руїни, ти чекав, а на вокзалі орди німців та німчуків, сірі мундири, темно-зелені комірці, запнуті білими запонками, коміри, кирзаки і саперки, патронташі, а ти чекаєш, вирішуєш справи і розпитуєш по-віденськи, і по-віденськи всміхаєшся, чекаєш чотирнадцять годин, тобі все болить, Костику, в тебе купа еротичних думок, про Саломею, про Гелю, про Іґу, багато думаєш про те, що Іґу слід витягти з ув’язнення, добре, що ти взяв плащ, бо стає холодно щораз холодніше темно щораз темніше під ковдрою тепло, тепле тіло Саломеї, її теплий, солонавий смак, її м’яка шкіра і пляшечка, повна барвистого тепла, розливається барвисте тепло твоїми жилами, тебе розігріває барвисте тепло, розігрівало б, Костику, якби ти пішов до своєї маленької солодкої курви, котра має для тебе пляшечку, але ти не підеш, о ні, не підеш, бо ти вже не той Костик, котрий ходить до курви Саломеї чорної злої фальшивої, ти не той Костик, у котрого в жилах рідке щастя, текучий спокій, рідкий спазм і ти в її вустах, Костику, правда?

А потім ти думаєш про тих кращих, інших коханок, думаєш про ту, котрій дав ім’я Несподіванка, бо вона так несподівано з’явилась у твоєму житті, але ти давно вже про неї не думав, Костоньку, варто було її вбити, як ти перестав про неї думати, ти вбив її у своєму житті, плачучи, вбив її словами, тому її вже немає.

І ти не знаєш, що вона носила твою дитину, Костоньку, не знаєш, що ти вбив ту дитину своїми словами, і вона того не знає, кривавий ошматок на полотняній прокладці, загорнутий у папір і до сміттєвого кошика, а чи мало те дитя душу, якби хтось запитав, хоча ти не віриш у душу, то було б дурне питання, бо навіть камінь має душу, а то ж був твій перший син із несвідомого тіла твоєї першої зради. Якщо взагалі можна когось зрадити. Я так гадаю, що не можна, бо щоб когось зрадити, люди мали би передовсім зустрітися, а люди взагалі не зустрічаються, але ж ти мислиш інакше, Костоньку, бо ти дурний і не знаєш, що кожен у світі геть сам.

А та дівчина не знала, проте любовно дивилась на те, як ростуть її груденята, гадала, що то від повного місяця, котрий ковзав промінням по її