Читати книгу - "Останній дон"

— Я їжджу до вашого готелю понад десять років, і чому ви ще ніколи не запропонували мені вілли?

— Бо в них завжди повно народу, — засміявся Кросс.

— То викиньте когось, — мовив Дієр.

— Звичайно, коли я матиму декларацію про прибутки від однієї з ваших картин і побачу, що ви робите десятитисячну ставку в бакара.

— Я йому сестра, і мені ще ніколи не давали вілли, — озвалася Клавдія.

— Скіппі, годі ходити манівцями, розкажи про гроші.

Коли Дієр скінчив, Кросс, зазираючи в блокнот, де щось занотовував, сказав:

— Дозвольте мені сформулювати найсуттєвіше. Якщо Атена не повернеться до роботи, ви і студія втрачаєте п'ятдесят мільйонів готівкою плюс двісті мільйонів сподіваного прибутку. А вона не повертається до роботи, бо дуже боїться свого колишнього чоловіка на ймення Боз Сканнет. Від нього можна відкупитися, проте Атена й далі не повернеться до роботи, не вірячи, що його можна зупинити. Оце й усе?

— Так, — кивнув Дієр. — Ми пообіцяли їй, що вона буде захищена краще, ніж президент Сполучених Штатів, поки її зніматимуть у цьому кіно. Ми навіть зараз стежимо за тим типом. Ми стережемо Атену двадцять чотири години на добу. А вона однаково не хоче вертатися до роботи.

— Я не бачу, де ж тут проблема, — відказав Кросс.

— Цей хлопець походить з родини, що має великий політичний вплив у Техасі, — пояснив Дієр. — І він справді небезпечний. Я намагався, щоб наші агенти безпеки розвідали щось про нього.

— А яке у вас агентство безпеки?

— Тихоокеанська компанія охорони і нагляду.

— Тоді чому ви звернулися до мене? — запитав Кросс.

— Бо ваша сестра запевняла, ніби ви можете допомогти, — відповів Дієр.

— Це не моя ідея.

— Клавдіє, що примусило тебе думати, ніби я можу допомогти? — звернувся Кросс до сестри.

— Кроссе, — збентежено скривилася Клавдія, — я бачила, як ти розв'язував проблеми в минулому. Ти дуже переконливий і завжди знаходиш якийсь розв'язок. — Клавдія невинно всміхнулася. — До того ж ти мій старший брат, і я покладаюсь на тебе.

— Знову ті давні вигадки, — зітхнув Кросс, але Дієр помітив, що сестру і брата поєднують справді приязні і щирі почуття.

Якийсь час усі троє сиділи мовчки, потім заговорив Дієр:

— Кроссе, ми прийшли сюди, не дуже сподіваючись, що ти нам чимсь допоможеш. Та якщо ти шукаєш якихось інших способів інвестувати гроші, в мене є вартий уваги проект, нічим не гірший, а то й кращий від теперішнього.

Кросс подивився на Клавдію, потім на Дієра й замислено проказав:

— Скіппі, я хочу зустрітися з цією Атеною, і тоді, можливо, зможу розв'язати всі ваші проблеми.

— Чудово, — полегшено зітхнула Клавдія, — Можемо летіти хоч завтра. — І міцно обняла брата.

— Гаразд, — мовив Дієр, тим часом намагаючися зметикувати, як йому перекласти на Кросса частину своїх утрат на фільмі «Мессаліна».

Наступного дня всі троє вилетіли до Лос-Анджелеса. Про майбутню зустріч Клавдія розмовляла з Атеною по телефону, потім до трубки підійшов Дієр. Ця розмова переконала його, що Атена ніколи не повернеться до роботи над фільмом. Дієр аж розлютився, проте відвертав себе від тяжких думок, вигадуючи, як примусити Кросса дати йому одну з тих розтакущих вілл під час наступного візиту до Лас-Веґаса.

Селище Малібу, де жила Атена Аквітан, містилось на узбережжі, і до нього треба було їхати з Беверлі-Гіллз чи Голлівуда хвилин сорок на північ. Селище мало трохи більше ніж сотню будівель, кожна коштувала від трьох до шести мільйонів доларів, проте зовні споруди нічим не вирізнялись і видавалися занедбаними. Кожна садиба мала огорожу, інколи з пишною в'їзною брамою.

До самого селища можна було добутися тільки приватним шосе, його стерегли охоронці, що контролювали шлагбауми й жили в чималенькому бараці. Охоронці перевіряли всіх відвідувачів, запитуючи про них по телефону або маючи на руках список запрошених. А жителі селища мали особливі автомобільні наклейки, що їх міняли щотижня. На Кроссову думку, всі ті перестороги — сама «морока», справді надійного захисту нема.

Та зовсім інша річ — охоронці з Тихоокеанської компанії охорони і нагляду навколо Атениного будинку. Вони були в одностроях, озброєні, нівроку міцні та дужі.

Гості потрапили до Атениної садиби з бічної вулички, паралельної берегові. Там стояли додаткові вартові під орудою Атениного секретаря, що телефоном звелів пропустити їх, сидячи в недалекому будиночку для гостей. Крім двох охоронців на воротах, був і третій, що стояв біля самого будиночка. Проминувши їх, гості йшли через великий сад, де буяли барвами квіти і пишалися лимонні дерева, в повітрі вчувався солоний дух. Нарешті дійшли до головного будинку, що дивився на Тихий океан.

Невисока південноамериканська служниця запросила їх до будинку й провела через величезну кухню до вітальні, яку немов виповнював сам океан, уливаючись широкими вікнами. В кімнаті стояли бамбукові меблі, скляні столи, сині, мов хвиля, отоманки. Проминувши вітальню, служниця підвела гостей до скляних дверей, що виходили на терасу, з якої виднів океан, широку, довгу терасу зі стільцями, столами й тренувальним велопристроєм, що блищав, наче срібний. А був іще й океан, хилячись синьо-зеленою поверхнею до неба.

Кросс Де Лена, побачивши Атену на терасі, мимоволі пройнявся страхом. Вона була куди вишуканіша, ніж на кіноекрані, а таке трапляється вкрай рідко. Плівка не могла відтворити її ніжних барв, передати зеленаву глибінь очей. Її тіло рухалось, наче тіло атлета, граційно, плавно й начебто без зусиль. Золотаві коси, підстрижені так коротко й рівно, що спотворили б будь-яку іншу жінку, були справжнім вінцем її краси. Зеленаво-блакитний спортивний костюм нібито мав приховувати форми її тіла, проте не міг упоратися зі своїм завданням. Проти тулуба її ноги були дуже довгі, вона ступала босоніж, на нігтях ніг не видніло лаку. Але насамперед Кросса вразив і привабив розумний вираз її обличчя.

Атена привітала Скіппі Дієра звичайним поцілунком у щоку, тепло обняла Клавдію й подала Кроссові руку. Її очі відбивали океанські води, що шуміли позаду. «Клавдія завжди згадує про вас, — сказала вона Кроссові. — Про свого вродливого, загадкового брата, що може, коли захоче, зупинити землю». Атена засміялась, і то природно, в сміхові не чулось переляку.

Кросс відчув дивовижну втіху, бо іншого слова тут годі навіть дібрати. Атенин низький горловий голос зачаровував його, наче музика. Океан, мов своєрідно тло, увиразнював її гарні