Читати книгу - "Королева острова Мрій. Чужі береги, Олена Гриб"

«Ще трохи! Ніхто не вимагає від мене подвигів. Це просто складний день», – я з усього розмаху наступила правою п’ятою на великий палець лівої ноги, і пекучий біль на короткий час прогнав шум у вухах, погляд прояснився, хоча руки все одно дрижали, а коліна посмикувались як перед найважливішим іспитом у житті.

Один неправильний рух – і мене хитнуло вбік. Я впала навпочіпки біля скрюченої людини – тієї самої, яку до втручання боцмана притискав до себе ді Крайн.

– Артур?.. – Це здавалося немислимим. – Артур Доріус?

Безволосе обличчя та кінцівки – ось єдине, що асоціювалося з Артуром. Він був настільки не схожий на себе, що волосся ставало дибки. Якщо ді Крайна я могла впізнати із сотні таких самих доходяг, то Артур змінився повністю.

Його ніс, повіки й вилиці опухли, багряніли запаленим рум’янцем. Об щоки та підборіддя ніби гасили сигари, щелепи запали – гадаю, через повністю вибиті зуби. Губи були сині, зі шрамами від старих рваних ран і кров’ю від свіжих, у вушній раковині зяяла діра. На шиї виднілися вже пожовклі сліди чиїхось пальців, відкриту частину грудей покривали синці різного ступеня давності.

Я підняла повіку Артура. Зіниця мляво, ніби неохоче, відреагувала на світло, і це був ледь чутний дзвіночок того, що ще не все втрачено. Та й загалом око, незважаючи на почервоніння, здавалося нормальним. Ну як нормальним? Відносно. Тепер я порівнювала все з варіантом «гірше й бути не може» і світ здавався не безнадійним.

– Джиммі, вони наковталися диму. Їх кинули тут, коли почалася пожежа. Вони не вживали уку-ука регулярно.

– Ді Крайн вживав, – після довгої паузи відповів боцман.

– Ти впевнений? – У моєму розумінні капітан належав до тих людей, які уникають навіть слова «наркотики».

– Так. Це допомогло йому протриматися так довго і врешті-решт затулити того, іншого, – Джиммі кивнув на Артура, – від вибуху.

– Вибух?..

– Я не експерт, але виглядає все саме так. Йоло…

– Га?..

– Я теж виживу. Я не помру, поки не вб’ю хоч когось із тих, хто наживається на уку-ука.

– Домовилися, Джиммі. А тепер скажи щось хороше. Переконай мене, що в давнину люди якось обходилися без стерильності та знезараження…

– І зараз обходяться. Не всі такі освічені, як ти. До справи, чапле! Лікар не допоможе, у нього начебто знову заскок. І, це…

– Що?!

– Стережися вошей.

Боцман переніс Одновухого Чима у тінь найближчої скелі. Ламбе кудись запропастився разом із мовчазною дитиною, і Джиммі не залишалося нічого іншого, крім як визнати, що я – рівноцінна заміна.

Ми кілька годин тягали воду флягою та капелюхами, палили смердюче, переповнене паразитами ганчір’я, чистили рани і намагалися не думати про те, що старання навряд чи окупляться. Найімовірніше, за кілька днів ми теж лежатимемо на піску, не в змозі навіть пустити одне одному кулю в лоб.

Коли я падала з ніг, не відчуваючи спини, і мріяла про стару добру істерику (Ілінор клялася: це найкращий засіб для підняття бойового духу), Джиммі збирався поголити ді Крайна. Боцман вкотре розжарив над слабким багаттям не надто гостре лезо ножа і невдало повернувся, піднявши іскри. Вони впали на голову Артура і одразу ж згасли, але Джиммі спалахнув новою ідеєю. Він випробував її на своїй руці, визнав геніальною і підніс тліючу головешку до волосся ді Крайна.

Це було дуже ефективно і смішно аж до того моменту, коли до нас прибіг лікар. Він накричав на нас усіх, включно з покійним капітаном Чимом, повідомив, що ми, довбні, палимо викинутий хвилями уку-ука, і перейшов на наш неадекватний бік, лише кілька разів вдихнувши дим.

– Це не Олівія, – сказав, із блаженною усмішкою обсмалюючи бороду ді Крайна.

– А хто? – Боцман, явно насолоджуючись моментом, тицяв гілочкою з вогнем у патли Артура і хихотів після кожного спалаху.

– Якась дитина. Здорова, нормально розвинена дитина. Якби ми були в місті, вона б вижила.

Мені гілки не дісталось, і я сильно заздрила своїм супутникам. Як же так? Це треба виправити прямо зараз!

Я пройшла кілька кроків у пошуках підходящої деревини або хоча б травинки, не знайшла нічого, крім чорноти і кісток, і вирішила блукати, поки не натраплю на цілий корч, здатний горіти годинами. Вирішила, о так… І впала в процесі роздумів.

«Уку-ука – це анітрохи не приємно», – встигла подумати, а наступної миті мені в обличчя світили косі промені сонця, що ховалось за обрієм.

– Холодно… – пробурмотіла я, намагаючись сплюнути нестерпно гірку тягучу слину, але та з’являлася знову і знову. – Як же холодно і бридко…

– Ти дозріла до правильних рішень? – вимовив поряд глузливий жіночий голос.

Я не відразу зрозуміла, хто це. Чесно кажучи, до мене ледве дійшло, хто я і де перебуваю.

– Арахлона Осяйна? – Думки поверталися нестерпно повільно, зате текли в одному напрямку. – Чим можу прислужитися?

Чаклунці це сподобалось. Вона аж розцвіла… Розпливлася в мерзенній посмішці, як стара хазяйка борделя, якій привели юну перспективну працівницю. І що могло навіяти такі асоціації?..