Читати книгу - "Опанувати Елементи, NikaLerina"

Колись затишний маєток тепер перетворився на подобу в’язниці. Усі, хто був присутнім на злощасному святі, залишалися під замком: у кожному вільному приміщенні розмістили заражених. Звідусіль з’їхалися маги, які володіли бодай якоюсь цілющою силою, та навіть вони виявилися безсилими. Бо вилікувати те, чого не бачиш було неможливим адже ті зерна могла побачити лише я, в тандемі з Елементом.

День за днем ми намагалися знову відновити зв’язок із Вартовими, вони по черзі намагалися злитися зі мною. Та, на жаль, щоразу відповіддю була та сама гнітюча порожнеча. Пошуки знань у старих книгах та архівах теж не давали жодного результату: ніхто ніколи не стикався з подібним явищем.

Іноді мені здавалося, що я чую її.

Той глумливий жіночий сміх.

Голос з туману, що, наче отрута, проникав у голову, насміхаючись з нашого безсилля. Хто вона? Навіщо їй усе це?

Послала Адамаса, а тепер, мабуть, тішиться, спостерігаючи, як ми безрезультатно намагаємося виправити все.

— Нічого я не знайшов! Відчепись від мене! — долинув із коридору голос Топаза, наповнений злістю та розпачем.

Я вибігла з кімнати й застигла.

Топаз притискав Рубера до стіни за плечі, його пальці стискали до тріскоту одяг, а в очах вирувала лють.

Рубер різко відштовхнув його руки й кинув у відповідь:

— Погано шукав!

— Тоді йди сам і знайди бодай щось, перш ніж кидатися словами!

Я підбігла, ставши між ними:

— Гей, ви що робите?! Що на вас найшло взагалі? — вигукнула я, розводячи їх руками в сторони.

Вони важко дихали стискаючи кулаки. Було видно, що обидва на межі. Я кинула швидкий погляд по коридору — люди виглядали з кімнат, перелякані слуги завмерли на місці, забувши, куди прямували. Сварка між Вартовими? Це було поза межами їхнього розуміння.

— Не лізь, Каті.

— І не подумаю! Розійшлися швидко! Заходьте в кімнату, там поговоримо. На ваші крики всі вже збіглися! — я спробувала придушити дрібне тремтіння в голосі.

Я швидко штовхнула двері, запрошуючи їх усередину, і притиснула лоб до холодного дерева, роблячи глибокий вдих.

— Що за галас?

— Вибач, — глухо промовив Топаз, його голос був сповнений напруги. — Просто... уже дах зносить. Від безсилля, відсутності інформації, від того, що її просто немає, не існує бо такого раніше не траплялося. Ми не можемо нічого зробити, а тим людям потрібна допомога! Вони чекають на порятунок, а ми... ми!

— Ви не винні. Ніхто, крім того чоловіка! Це я не можу з вами з’єднатися! Вашої провини тут немає аж ніяк!

Рубер ніби заскрипів зубами та  з силою грюкнув по шафі, залишивши глибоку вм’ятину:

— Я відчуваю, що всередині все кипить, коли думаю про того гівнюка! Як тільки зустріну цього Адамаса, приб’ю власноруч. Хто він взагалі? Звідки взявся з такою силою?!

— Ніхто про нього не чув. — Топаз облизав сухі губи, вочевидь намагаючись заспокоїтися. — Узявся нізвідки й так само зник, не лишивши за собою жодного сліду. Жодної згадки про нього не існує... ніде.

— Слухайте, не можна здаватися. Так, ми зараз безсилі, але не припинимо пошуків. Спробуємо знайти хоч якийсь вихід чи спосіб стримати дію зерен!

— А якщо його немає? — розгублено кинув Рубер, стискаючи кулаки.

— Можливо, ми просто поки не бачимо його, — твердо промовила я, відчуваючи, як у груди пробивається крихта рішучості. — Ми не можемо впасти у відчай, на нас стільки людей покладаються...

У кімнаті панувала важка тиша. Вона була наповнена втомою й роздратуванням, бажанням вирватися з пастки власного безсилля.

— Ти маєш рацію.

Рубер видихнув, відвертаючись від понівеченої шафи:

— Гаразд. Піду спробую ще раз поговорити з нашими цілителями. Може, у когось із них є свіжі ідеї... — сказав він, стримуючи пориви люті в очах.

Я кинулася до Рубера й міцно обійняла його, перш ніж він вийшов із кімнати.

— Дякую вам хлопці... за все.

Він напружився, а потім легенько торкнувся моєї спини, відповідаючи на обійми.

— Це що за прощальний настрій? — його голос був тихим, але сповненим тривоги.

— Та просто... накотило щось.

Я спробувала усміхнутися, та вираз його обличчя не змінився. Він відсторонився, швидко зиркнув на Топаза, ніби намагаючись прочитати в його очах відповідь, а потім повернувся до мене, вже геть серйозний.

— Каті, що сталося?

Я опустила погляд, не хотіла відповідати. Це були лише припущення, лише страх, який, можливо, не справдиться... Тож навіщо казати вголос?

Але Рубер не відступав.

— Не мовчи! Довіряй нам, прошу тебе!

Я важко зітхнула, дивлячись кудись убік, щоб не зустрічатися з їхніми очима.

— Я... я просто подумала... якщо я більше не зможу злитися з вами, то це можуть бути мої останні дні на Ерде. От і все.