Читати книгу - "Грона гніву"

вона всякчас кричить і ніби з дідом розмовляє. Кричить на нього. Аж страх бере. Ось наче він перед нею сидить і шкіриться, почухується, як раніше завше було. От начебто вона його замість нас бачить — там, де ми сидимо. Просто в пекло його вганяє. А, ось: татко просив тобі передати двадцять доларів. Не знав, скільки тре’ буде. А ти колись бачив, аби мама отак страйкувала?

— Не пам’ятаю. Ну й гарненько стало, як я звільнення до строку отримав. Думав: вкладуся спати, вставатиму пізно, вештатимуся вдома. На вечірки хтів ходити, до дівок — а тут нічо’ не встиг зробити.

— Забув,— сказав Ел.— Мама мені для тебе отакий список напереказувала. Казала, аби ти нічо’ не пив, і ні з ким не лаявся, і в бійку не ліз. Бо, каже, боїться, що тебе назад загребуть.

— Вона й так уся в клопотах, чого мені ще її турбувати,— сказав Том.

— Ну, ми вихилимо пару банок пива? У мене аж у роті пересохло, так пива кортить.

— Не знаю,— відповів Том.— Татко просто на послід ящірки зійде, так розлютиться, коли довідається, що ми пива купили.

— Ну, слухай, Томе. У мене є шість доларів — моїх. Можна кілька пінт купити і до дівок піти. Ніхто не знає, що в мене шість баксів є. Христом клянуся, чортівськи класно час проведемо.

— Ні, прибережи,— сказав Том.— От коли за межею опинимось, отоді відірвемося по повній. Може, коли заробимо...— він розвернувся на сидінні.— А я й не знав, що ти з таких, які дівкам платять. Я думав, ти їх уламуєш.

— Ну, чорт забирай, я ж тут нікого не знаю. От якщо будемо стільки віятися, то з якоюсь поберуся. Свого не впущу, коли до Каліфорнії доїдемо.

— Сподіваюся,— сказав Том.

— Ти, здається, ні в чому вже не певен.

— Ні, ні в чому більш.

— Коли ти вбив того... тобі... тобі потім це снилося? Чи ніч о’ — убив та й забув?

— Ні.

— Ну, а ти ніколи не згадував про це?

— Звісно. Мені шкода було його, мертвого.

— І не звинувачував себе?

— Ні. Це ж мій строк був, не чийсь там.

— А там... було жахливо... жахливо там було?

Том нервово відповів:

— Слухай, Еле. Я своє відбув, і на цьому край. Годі згадувати. Не хочу. Отам річка, а ось місто. Давай шатун пошукаємо, а решта хай до дідька провалиться.

— Мамка за тебе страшенно переймалася,— сказав Ел.— Просто оплакувала, коли тебе замели. На людях не показувала. Але сльози ніби в горлі в неї стояли. Ми всі знали, про що вона думала.

Том насунув кашкета на очі.

— Слухай, Еле. Давай про щось інше поговоримо.

— Та я ж тільки про маму й розповідаю.

— Знаю... знаю. Але... нічо’. Просто одну ногу ставлю, потім другу і йду.

Ел поринув у мовчання і ніби відгородився.

— Та я просто так, донести хтів,— сказав він згодом.

Том поглянув на нього, але Ел дивився прямо вперед. Порожня вантажівка підстрибувала на корчах і гуркотіла. Том усміхнувся довгими губами, показавши зуби, і неголосно розсміявся.

— Ну добре, Еле. Мабуть, я трохи не при собі. Мабуть, колись тобі все розкажу. Бачу, тобі кортить знати. Тобі цікаво. Але в мене мисль кумедна: ніби найкраще — цього позбутися, викинути з голови. Може, трохи згодом розповім. Бо зара’, як згадаю, у мене аж кишки підстрибують, наче з черева вивалюються, так бридко стає. Слухай, Еле, я тобі одне скажу: в’язниця, вона повільно, та вірно з розуму зводить. Ясно? От інші з глузду з’їжджають, кричать, а ти про себе не знаєш — мо’, у тебе теж кебета догори дриґом стала. От уночі як галас здіймуть, тобі здається, що це ти кричиш — і буває, що ти.

— Ой! — вигукнув Ел.— Більше про це не говоритиму, Томе.

— Місяць ще не так,— провадив Том.— Півроку теж наче нічо’. А от як рік спливе — не знаю. Нічо’ з цим на світі не зрівняти. Що за схибнута ідея, що за схибнуте збочення — людей замикати. Та до дідька! Згадувати не хочу. Поглянь, як сонце у вікнах виграє.

Вантажівка під’їхала до заправних станцій, які тягнулися вервечкою; праворуч було подвір’я зі зваленим металобрухтом — акр землі, огородженої високим плотом з колючого дроту, сарай з рифленого заліза зі зваленим стосом протертих шин біля входу і цінниками. За сараєм стояла хижка, збудована з брухту, уламків фанери і бляшаних обрізків. Вікна були зроблені з лобових стекол, умазаних у стіни. У траві валялося багато уламків: потрощені машини з розбитими бамперами, покраяні безколісні автомобілі, які лежали на боці. На землі й біля сараю іржавіли мотори. Величезна купа мотлоху: крила і борти візків, колеса й осі — у всьому дух тліну, цвілі та іржі; погнуте залізо, напіввипотрошені двигуни, маса відламків.

Ел зупинив вантажівку на масному від бензину майданчику перед навісом. Том виліз і зазирнув у темний отвір.

— Нікого не бачу,— сказав він і крикнув: — Є тут хтось? Ісусе, сподіваюсь, у них є «додж» 25-го року?

За сараєм грюкнули дверцята. З темряви вийшов чоловік, подібний до примари. Худа, брудна, маслиста шкіра туго обтягувала м’язисте обличчя. Одного ока не було, і порожня очниця смикалася, коли рухалося друге, здорове око. Джинси й сорочка були тверді й лисніли від застарілих плям мастила, а руки — у тріщинах, подряпані, у старих порізах. Важка товста нижня губа зі сварким виглядом випиналася вперед.

Том спитав:

— Хазяїн удома?

Одне око втупилося на нього.

— Я працюю на боса,— похмуро відповів чоловік.— Що треба?

— Є старий «додж» 25-го року? Нам шатун потрібен.

— Не знаю. Якби бос був тут, він сказав би — але його нема. Він додому пішов.

— А самим можна глянути?

Чоловік висякався в жменю і витер її об штани.

— А ви тутешні?

— Зі Сходу прибули, на Захід їдемо.

— Усе самі гляньте. Хоч усе спаліть до чортової матері, мене не обходить.

— Бачу, не надто ти любиш свого боса.

Чоловік підійшов ближче, його єдине око спалахнуло.

— Ненавиджу його,— тихо промовив він.— Ненавиджу цього сучого сина! Він додому поїхав. До себе.— Слова так і котилися.— Знайшов спосіб... знайшов спосіб, як дошкулити, як роз’ятрити, як під’юдити. Сучий син. У нього дочка