Читати книгу - "Грона гніву"

Але я можу зупинити.— Він помочився на землю, вигріб жменьку мокрого бруду та обліпив рану. Кров текла лише мить, потім зупинилася.— Чорт забирай, оце найкраща річ, аби кров не текла.

— Павутиння теж здорово помага,— сказав Кейсі.

— Та знаю, але ж не завше під рукою павутиння, а сеча коли хоч.— Том сів на підніжку і роздивився зламаний підшипник.— Тепер знайти б нам «додж» 25-го року. Знімемо з нього шатун, підшипник, прокладки і все — мо’, тоді поладнаємо. Ел кудись завіявся — до біса довго марудиться.

інь від рекламного щита видовжилася на шістдесят футів. День збігав. Кейсі сів на підніжку й подивився на захід.

— Ми скоро будемо в горах,— сказав проповідник. Потім, помовчавши трохи, гукнув: — Томе!

— Що?

— Томе, я спостерігав за машинами, які отут проїжджали,— на дорозі все одне і те ж.

— Що — одне і те ж?

— Томе, це сотні родин, що, як і ми, їдуть на захід. Я дивився. Ніхто з них не їде на схід — з цілої сотні. Ти помітив?

— Так, помітив.

— Вони ж наче від війська тікають. Уся країна зірвалася.

— Ну,— сказав Том.— Уся країна зірвалася. Ми ж теж зірвались і тепер тут.

— Ну... а якщо ні вони... ні ми там роботи не знайдемо?

— Чорт забирай! — вигукнув Том.— Та звідки я знаю? Просто одну ногу ставлю, потім другу, іду вперед, от і все. Чотири роки так і в Макалістері було: маршируєш з камери до камери, з їдальні до їдальні. Ісусе Христе, я ж гадав, по-іншому буде, як з тюрми вийду! Ні про що інше думати не міг у тюрмі, аби не схибнутись, і тепер ні про що не думаю.— Він обернувся до Кейсі.— Оцей підшипник злетів. Ми ж не знали, що так буде, от нас і не обходило. Тепер він спалився, і ми поремонтуємо. І, на Бога, нащо інше! Не хочу я турбуватися. Не можу цього робити. Оця зливка заліза і бабіт. Показати? Бачиш? Ось єдина річ на світі, яка мене обходить. Цікаво, де ж, чорт забирай, Ел.

— Ну диви, Томе,— сказав Кейсі.— О, що за чорт! Збіса важко щось казати.

Том зняв з руки примочку з бруду й скинув долу. Краї рани були обліплені засохлим лепом. Том глянув на проповідника.

— А ви ладні казання виголосити,— сказав він.— Ну гаразд, давайте. Люблю казання. У нас наглядач повсякчас промови виголошував. Це не шкодило, а так мене заводило! Ну, то що ви скажете?

Кейсі щипав свої довгі вузлуваті пальці.

— Зара’ різне коїться, і з людьми різне. От людина поставила одну ногу, потім другу, як ти кажеш, а куди йде, не задумується — і вони не думають, а просто йдуть, усе’дно йдуть в одному напрямку. От послухай: рухаються, метушаться, шурхотять — неспокій скрізь. Зара’ таке коїться, а є ті, хто про це нічо’ не зна’. А потім усе це цих людей торкнеться — вони зірвуться й ферми свої закинуть. Настане таке, що змінить усю країну.

— А я досі тупаю своїми шкарбанами,— сказав Том.

— Так, але коли трапиться паркан, тре’ ж буде через нього перелізати.

— Та доводилося мені через паркани лазити, от і перелізу,— відповів Том.

Кейсі зітхнув.

— Так, це така путь. Не можу не погодитись. Але ж паркани різні. І люди різні. Є такі, як я: ще нема паркана — а вже лізу.

— А це не Ел їде? — спитав Том.

— Схоже, що він.

Том устав і обгорнув рядниною шатун та обидві половинки підшипника.

— Візьму як зразок, аби точно було,— сказав він.

Вантажівка зупинилася біля дороги, й Ел визирнув у вікно.

— Тебе страшенно довго не було,— сказав Том.— Де ти був — у чорта на рогах?

— Шатун вийняв? — зітхнув Ел.

— Так, ось,— Том підняв згорток.— Бабіт просто зносився.

— Ну, це не моя провина,— сказав Ел.

— Звісно. А де ти наших лишив?

— Ну й бардак у нас! — відповів Ел.— Бабця як почала вити, а Ружа за нею завила. Сунула голову під матрац і виє. А бабця — та просто не при собі, розтулила щелепи і виє, як собака, як хорт на місяць. По-моєму, вона вже не при умі. Як дитя маленьке. Ні до кого не озивається, нікого не впізнає. Повсякчас говорить — і начебто до діда звертається.

— Де ти їх лишив? — не вгавав Том.

— Ну, ми табором стали. Там є і тінь, і вода в рівчаку. Півдолара на дорогу витратили, аби там стати. Але всі так страшенно потомилися, що далі не поїхали, там лишилися. Мати сказала, що бабця зовсім зморилась. У Вілсона намет — і ми свій брезент напнули. Про мене, бабця з глузду з’їхала.

Том подивився, як сонце сідає.

— Кейсі,— сказав він,— хтось має лишитися при машині, а то її всю обдеруть. Ви як?

— Аякже. Лишуся.

Ел вийняв паперовий мішок, який лежав на сидінні.

— Це хліб з м’ясом. Мама послала, тут ще й глечик з водою.

— Вона нікого не забуває,— сказав Кейсі.

Том сів поруч з Елом.

— Слухайте,— сказав він.— Ми швидко повернемося, як тільки зможемо. Але коли саме, не знаю.

— Я тут буду.

— Гаразд. Ви тут самі собі казань не правте. Рушай, Еле.

Вантажівка рушила в присмерку.

— Хороший він хлоп,— сказав Том.— Повсякчас думає.

— Ну, чорт забирай, якби ти був проповідником, то теж би тільки й знав що думав. Батько просто оскаженів, бо з нас п’ятдесят центів здерли — за те, що машину під деревом поставили. Ніяк не збагне. Клене і клене. Скоро, кажуть, гроші за повітря братимуть. Але мама каже, що для бабці тре’ тіні й води.

Вантажівка торохтіла по дорозі, й тепер, коли все було з неї зняте, машина ходила ходором, ляскала, хиталася. Борги, платформа. Вона їхала легко. Ел гнав тридцять вісім миль за годину, і мотор сильно гримів, а зі шпарин у долівці пливла синя хмарка, від якої пахло горілим мастилом.

— Трохи тихіше давай,— сказав Том.— А то все попалиш. Так що з бабцею сталося?

— Не знаю. Вона ж ці два дні ні до кого не озивалася, приндилася — пригадуєш? Ну, а тепер