Читати книгу - "Аптекар"

знайшла кілька його грошових схованок. Мабуть, він привіз додому грошенят із наркокартелів. Загалом вона намагалась не красти, хіба що іншого вибору не лишалось, але зараз їй кортіло поцупити стільки, скільки зможе понести. Зрештою, частково Кевін винен у тому, що вона зараз набагато бідніша, ніж минулого місяця.

— Цікаво, що трапилося б зі мною, якби у мене був брат чи сестра, кращі за мене у біології та хімії в універі? — спитала вона. — Чи я б також усе покинула? Вивчилася б на бухгалтера?

Стрельнувши, вона усміхнулась. Просто в серце.

— Можливо, у тебе сильніший змагальний дух, ніж у мене. Можливо, ти б виборювала корону.

Він легко став у позу для стрільби й вистріляв усе в тюк, що був далі за той, у який стріляла вона, більш як на сотню метрів.

Вона знову вистрелила.

— Можливо, я б щасливішою була, працюючи бухгалтером.

Деніел зітхнув:

— Мабуть, маєш рацію. Учителюючи, я почувався щасливим. Звісно, не славетна кар’єра, але приземлене життя часом приносить достатньо радощів. Зрештою, пересічність часто недооцінюють.

— Гадки не маю. Але видається чудовою річчю.

— Ти ніколи пересічною не була. І це було не питання.

— Ні, не була, — погодилася вона. — На жаль, як виявилось.

На свою біду, вона завжди була надто розумною, хоча їй знадобився певний час, щоб побачити це з такого ракурсу. Випаливши два постріли поспіль, вона поцілила мішені точно в голову.

Випроставшись, Деніел поклав довгу рушницю собі на плече. Ейнштейн підскочив до його ніг і напружив спину.

— У мене було кілька сфер, де я переступив межі буденності, — продовжив він, і Алекс зрозуміла, що він навмисне намагається говорити веселіше. — Тобі поталанило, — мовив він, — сьогодні ти побачиш, як я працюю в улюбленій сфері.

Алекс, відклавши убік СІГа, випросталась майже як той пес. Через синці м’язи втомлювались швидше. Вона не рухалась, як зазвичай. Жаліла пошкоджені частини тіла. Вона змушувала себе навантажувати кінцівки однаково.

— Чудово звучить. Я справді зголодніла, тож щиро сподіваюсь, що заняття, яке ти маєш на увазі, — це кухня.

— Вона. Ходімо? — він махнув рукою в бік вантажівки.

— Щойно ми почистимо наші іграшки.

Деніел і справді почувався як удома, рубаючи й ріжучи на квадратики, потім посипаючи спеціями й розкладаючи страви в маленькі блюдця. Звісно, вона помітила, що чимало приладдя було новісіньким на вигляд, і його не було у шафках, коли вона напередодні туди заглядала. Вона не стала читати нотацій про те, що люди, які просто проминають місто, рідко скуповують купу кухонного приладдя. Кухнею ширилися дивовижні пахощі, і вона не хотіла наврочити.

Сівши боком на канапу й підібгавши ноги під себе, вона водночас дивилася новини й на Деніела. По телевізору нічого цікавого: трохи місцевих новин і трохи про праймеріз, які, утім, відбудуться аж за дев’ять місяців. Вибори дратували Алекс. Мабуть, вона взагалі припинить дивитися новини, коли почнеться справжня виборча кампанія. Як людина, котра краще за решту обізнана в мороці, що панував за лаштунками, і в тому, як мало впливала на важливі рішення голова, що промовляла з екрана, за яку голосували люди, вона вкрай мало зважала на те, ліві то, чи праві.

Арні, споживши ще одну заморожену вечерю, пішов спати десь о пів на восьму, мабуть, за звичкою. Алекс намагалась переконати його, що варто почекати на домашню вечерю, але він навіть не завдав собі клопоту відповідати на вмовляння. Її здивувало, що Деніел навіть не спробував його переконати, та, мабуть, він надто поринув у приготування вечері, щоб на таке зважати. Вона раз чи два запропонувала допомогти, але натомість почула недвозначну відмову й те, що єдине, що їй дозволено, — це їсти.

Деніел бурмотів сам до себе, сервіруючи стіл тарілками з різних наборів, абияким столовим приладдям і кавовими філіжанками. Їй довелося нагадати, що йому не можна виїжджати в місто й купувати фірмову порцеляну. Коли він переніс вечерю на стіл, вона нетерпляче підвелася, доведена до божевілля різноманітними витонченими ароматами, що сповнювали вітальню. Він висунув для неї стільця, нагадавши їй цим жестом те, що вона бачила в старому кіно. Чи так вчиняють нормальні люди? Вона не знала напевно, але сумнівалась у цьому. Принаймні, не в закладах, куди вона ходила попоїсти.

Він театрально добув запальничку й запалив синьо-рожеві у крапочку свічки у вигляді одинички, котрі він повстромлював у хлібні рулетики.

— Це найбільше схоже на воскову свічку з того, що мені трапилось, — пояснив Деніел, побачивши її вираз обличчя. — А це найліпше вино, яке я знайшов, — продовжував він, показуючи на пляшку поряд з її кавовою філіжанкою. Усі слова на етикетці були їй незрозумілими: «Це найкраще марочне вино, яке є у мережі «Юнайтед Супермаркет».

Він хотів їй налити, а вона машинально прикрила чашку долонею.

— Я не п’ю.

Вагаючись, він налив ковток собі.

— Я купив уранці яблучного соку. Чи, можливо, тобі води принести?

— Чудово було б соку.

Підвівшись, він попростував до холодильника.

— Можна спитати? Ти анонімний алкоголік чи це через релігійні переконання?

— З міркувань безпеки. Я не вживала нічого, що може затуманити сприйняття, уже чотири роки.

Повернувшись за стіл, він, перш ніж сісти на місце навпроти неї, налив їй соку, намагаючись зберігати безтурботний вираз обличчя.

— Хіба ти не почала тікати лише три роки тому?

— Звісно, але відколи стало зрозуміло, що хтось може мене вбити, уже тоді важко було думати про щось інше. Я не могла дозволити собі неуважність. Я мала нічого не пропустити. Мабуть, я таки чимось знехтувала. Якби я справді пильнувала, Барнабі, можливо, досі був би живий. Не слід було нам баритись.

— Ти не почуваєшся тут у безпеці?

Вона підвела на нього очі, здивувавшись запитанню. Відповідь була ж така очевидна: «Ні».

— Бо я вранці утнув дурницю?

Вона захитала головою:

— Ні, аж ніяк. Я ніколи й ніде не почуваюся безпечно.

Вона відчула, як мляво пролунали її слова, немов у відповіді вже закладено було слово «звісно», спостерігаючи за тим, як його обличчя трохи осунулось, і додала:

— У мене, схоже, посттравматичний стресовий розлад. Так не має бути. Я впевнена, що будь-хто інший упорався б краще.

Він підняв брову.

— Так, бо Кевін, здається, цілком нормальний.

Вони знову розсміялись. За останні три роки вона ні з ким укупі не сміялась.

Деніел узяв до рук виделку.

— Повечеряймо?

Розділ 15

— Ні, я не перебільшую. Я майже впевнена, що в житті нічого смачнішого не куштувала. З огляду на те, що зазвичай полюбляю фастфуди, тож я не дуже витончений критик, утім