Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 6. Духовна проза, Микола Васильович Гоголь"

В чем на земле небесный виден дар,

  Могучей мысли свет и жар

  И огнедышащее слово —

Иди ты в мир, да слышит он поэта.

Хай це говориться про ідеального поета; але ідеал свій він узяв зі своєї ж природи. Якби в ньому самому ж не було начал того, не міг би і уявити він собі такого поета. Ні, не сили його залишили, не бідність таланту і думок виною пустоти змісту останніх віршів його, як самовпевнено проголосили критики, і навіть не хвороба (хвороба дається тільки для прискорення діла, якщо людина збагне смисл її) — ні, інше його здолало: світло любові погасло в душі його — ось чому смеркло й світло поезії. Полюби потрібне й необхідне душі з такою силою, як полюбив колись хміль юності своєї, — і одразу піднімуться твої думки нарівні з віршем, пролунає вогнедишне слово: зобразиш нам ту саму пошлість хворобливого життя свого, але зобразиш так, що здригнеться людина від пробуджених залізних сил своїх і подякує Богові за недугу, що дала їй це відчути. Не за стопами Пушкіна слід було Язикову викінчувати та округлювати вірш свій; не для елегій та антологічних віршів, а.для дифірамба й гімну народився він, це почули всі. І вже скоріше від Державіна, ніж від Пушкіна, повинен був він засвітити світильник свій. Вірш його тільки тоді й входить у душу, коли він весь у ліричному світлі; предмет у нього тільки тоді живий, коли він або рухається, або звучить, або сяє, а не тоді, коли перебуває в спокої. Долі поетів не однакові. Одному визначено бути вірним дзеркалом і відзвуком життя — на те й дано йому багатосторонній описовий талант. Іншому звелено бути передовою, збуджуючою силою суспільства в усіх його благородних і вищих порухах — і на те дано йому ліричний талант. Не потрапляє талант на свою дорогу, тому що не звертає очей вищих на самого себе. Але Промисел краще дбає про людину. Бідою, злом і хворобою силоміць приводить він її до того, до чого вона не прийшла б сама. Уже і в лірі Язикова помітне стремління до повороту на свою законну дорогу. Від нього почули нещодавно вірш «Землетрус», котрий, на думку Жуковського, є нашим найкращим віршем.

З поетів часу Пушкіна виокремився князь Вяземський[165]. Хоч він почав писати набагато раніше за Пушкіна, але оскільки його повний розвиток був при ньому, то згадаємо про нього тут. У князі Вяземському — протилежність Язикову: наскільки в тому вражає вбогість думок, настільки в цьому багатство їх. Вірш зужитий у нього як знаряддя, що перше потрапило під руку: ніякої зовнішньої обробки його, ніякого також зосередження та заокруглення думки з тим, щоб виставити її читачеві як дорогоцінність: він не художник і не дбає про все це. Його вірші — імпровізації, хоч для таких імпровізацій потрібно мати надто багато всяких дарів і надто підготовлену голову. В ньому зібралося багатство надзвичайне всіх якостей: ум, дотепність, зіркість, спостережливість, несподіваність висновків, почуття, веселість і навіть сум; кожний вірш його — строкатий фараон усього разом[166]. Він не поет за покликанням: доля, наділивши його всіма дарами, дала йому ніби на додачу талант поета, з тим, щоб скласти з нього щось повне. В його книзі «Біографія Фонвізіна»[167] виявилось ще видніше багатство всіх дарів, які він має. Там чутно в один і той же час політика, філософа, тонкого оцінювача і критика, розважливого державного чоловіка і навіть досвідченого відателя практичної сторони життя — словом, усі ті якості, котрі повинен мати в собі глибокий історик у значенні вищому. І якби таким же пером, яким накреслена біографія Фонвізіна, написане було все царювання Катерини, яке вже й тепер здається нам майже фантастичним від надзвичайного багатства епохи і незвичайного зіткнення незвичайних осіб та характерів, то можна сказати майже напевно, що подібного за достоїнством історичного твору не представила б нам Європа. Але відсутність великого і повного труда є хвороба князя Вяземського, і це вчувається в самих його віршах. У них помітна відсутність внутрішнього гармонійного узгодження в частинах, чутно розлад: слово не поєднувалось зі словом, вірш з віршем, біля міцного і твердого вірша, якого немає у жодного поета, стоїть інший, нічим на нього не схожий; то раптом защемить він чимось вирваним живцем із самого серця, то раптом відштовхне від себе звуком, майже чужим серцю, що пролунав зовсім не в такт з предметом; чутно незібраність у собі, не повне життя своїми силами; чується на дні всього щось придавлене і пригнічене. Доля чоловіка, обдарованого здібностями різноманітними, котрий опинився без такого діла, яке б охопило всі до єдиної його здібності, тяжча за долю останнього бідняка. Тільки той труд, котрий змушує цілком усього чоловіка обернутися до себе і заглибитися в себе, є нашим рятівником. На ньому тільки, як говорить поет,

Душа прямится, крепнет воля[168],

И наша собственная доля

Определяется видней.

У той час, коли наша поезія робила так швидко своєрідний хід свій, виховуючись поетами всіх віків і націй, обвіюючись звуками всіх поетичних країн, пробуючи всі тони і акорди, один поет залишався в стороні. Обравши для себе найменш помітну і вузьку стежину, йшов він нею майже без шуму, поки не переріс інших, як міцний дуб переростає гай, який спочатку його ховав. Цей поет — Крилов[169]. Обрав він собі форму байки, всіма знехтувану як річ стару, непридатну для ужитку та мало не дитячу іграшку, — і в сій байці зумів зробитися народним поетом. Це наша міцна російська голова, той самий ум, котрий близький уму наших прислів’їв, той самий ум, яким міцний росіянин, ум висновків, так званий задній ум. Прислів’я не є якою-небудь наперед заданою думкою чи гадкою про діло, а вже підведений підсумок діла, осад, відстій уже переброджених і закінчених подій, остаточний витяг сили діла з усіх сторін його, а не з однієї. Це виражено і у приказці: «Одне слово не приказка». Унаслідок цього заднього ума, чи ума остаточних висновків, яким переважно обдарований порівняно з іншими росіянин, наші прислів’я значливіші за прислів’я всіх інших народів. Окрім повноти думок, уже в самому способі вираження в них відобразилось багато народних якостей наших; у них все є: поглумка, насмішка, попрікання — словом, усе