Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 6. Духовна проза, Микола Васильович Гоголь"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Не для житейского волненья,
Не для корысти, не для битв,
Мы рождены для вдохновенья,
Для звуков сладких и молитв.
З поетів часу Пушкіна більше за всіх виокремився Язиков. З появою перших віршів його всім почулась нова ліра, розгул і шаленство сил, молодецтво всякого виразу, світ молодого захвату і мова, котра в такій силі, досконалості й строгій покорі владареві ще не являлася доти ні в кому. Ім’я Язиков випало йому недарма. Володіє він язиком, як араб диким конем своїм, і ще ніби похваляється своєю владою. Звідки не почне період, чи з голови, чи з хвоста, він виведе його картинно, закінчить і замкне так, що зупинишся вражений. Все, що виражає силу молодості, не розслабленої, але могутньої, сповненої майбуттям, стало одразу предметом віршів його. Так і бризкає юнацька свіжість від усього, до чого він не торкнеться. Ось його купання в річці:
Покровы прочь! Перед челом[155]
Протянем руки удалые
И — бух!
Блистательным дождем
Взлетают брызги водяные.
Какая сильная волна!
Какая свежесть и прохлада!
Как сладострастна, как нежна
Меня обнявшая наяда!
Ось у нього гра в швайку[156], яку він назвав прямо-російською грою. Юнаки-молодці стали в коло:
Тяжкий гвоздь стойком и плотно[157]
Бьет в кольцо — кольцо бренчит.
Вешний вечер беззаботно
И невидимо летит.
Все, що викликає в юнакові відвагу, — море, хвилі, буря, бенкети і чаркування, братський союз на діло, тверда мов кремінь віра в майбуття, готовність боротися за вітчизну, — виражається у нього з силою неприродною. Коли з’явилися його вірші окремою книгою[158], Пушкін сказав з прикрістю: «Навіщо він назвав їх: “Вірші Язикова”! їх би слід назвати просто: “хміль”! Людина зі звичайними силами нічого не зробить подібного; тут потрібне шаленство сил». Живо пам’ятаю захват його в той час, коли прочитав він вірш Язикова до Давидова, надрукований у журналі[159]. Вперше я побачив тоді сльози на обличчі Пушкіна (Пушкін ніколи не плакав; він сам про себе сказав у посланні до Овідія[160]: «Суровый славянин, я слез не проливал, но понимаю их»). Я пам’ятаю ті строфи, котрі викликали у нього сльози: перша, де поет, звертаючись до Росії, котру вже були визнали безсилою й немічною, закликає так:
Чу! труба продребезжала![161]
Русь! тебе надменный зов!
Вспомяни ж, как ты встречала
Все нашествия врагов!
Созови от стран далеких
Ты своих богатырей,
Со степей, с равнин широких,
С рек великих, с гор высоких,
От осьми твоих морей!
І потім строфа, де описується нечувана самопожертва, — віддати вогню власну столицю з усім, що тільки є в ній священного для всієї землі:
Пламень в небо упирая,
Лют пожар Москвы ревет.
Златоглавая, святая,
Ты ли гибнешь? Русь, вперед!
Громче буря истребленья!
Крепче смелый ей отпор!
Это жертвенник спасенья,
Это пламя очищенья,
Это фениксов костер!
У кого не бризнуть сльози після таких строф? Вірші його наче п’янкий хміль; але в хмелі чутно силу вищу, що змушує його підноситись вгору. У нього студентські гулянки не з гультяювання і пияцтва, а від радості, що є міць у руці й поприще попереду, що понесуться вони, студенти,
На благородное служенье[162]
Во славу чести и добра.
Біда тільки, що хміль перейшов міру і що сам поет загулявся занадто на радощах від свого майбуття, як і багато хто з нас на Русі, і залишилось діло тільки в одному могутньому пориві.
Усіх очі звернулися на Язикова. Усі чекали чогось незвичайного від нового поета, від віршів котрого пронеслась така богатирська похвальба зробити якесь могутнє діло. Але діла не дочекалися. Вийшло ще кілька віршів, що повторили слабкіше те саме; потім тяжка хвороба напосіла на поета і вплинула на його дух. В останніх віршах його вже не було нічого, що б зворухнуло російську душу. В них лунали нудьгування серед німецьких міст[163], байдужі записи роз’їздів, перелік одноманітно-страдницького дня. Все це було мертвим для російського духу. Не запримітили навіть незвичайного викінчення пізніх віршів його. Його мова, яка ще більше зміцніла, йому ж була на карб: вона була на вбогих думках і бідному змісті, наче панцир богатиря на хирлявому тілі карлика. Стали говорити навіть, що в Язикова немає зовсім думок, а одні пустодзвонні вірші і що він навіть і не поет. Усе почало проти нього ремство. Відзвуки цього ремства пролунали недоладно в журналах, але в засадах їхніх була правда. Язиков не сказав же, говорячи про поета, словами Пушкіна:
Не для житейского волненья,
Не для корысти, не для битв,
Мы рождены для вдохновенья,
Для звуков сладких и молитв.
У нього, навпаки, ось що говорить поет:
Когда тебе на подвиг
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зібрання творів у семи томах. Том 6. Духовна проза, Микола Васильович Гоголь», після закриття браузера.