Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Тож усе в нормі. Не маю нічого проти невеличкої оборудки: я ставлю рицаря на ноги, а коли він оклигує, йду собі далі. Шкоди від того не буде нікому, а от допомогти людині, навіть якщо ти бачиш її вперше у житті, ніколи не гріх.
І я сидів коло рицаря, охороняючи його сон. Через кілька годин він прокинувся.
— Із пробудженням тебе! — привітав його, знову відкорковуючи баклажку. — Ще води?
— Красно дякую, — він потягнувся по посудину.
Поки рицар втамовував Спрагу, я стояв і дивився на нього. Він напився, повернув мені баклажку і сказав:
— Вибачте, я не назвав свого імені. Не дуже ввічливо з мого боку...
— Та я тебе знаю, — відповів я. — А мене можеш називати Корі.
Він поглянув на мене пильніше, неначе хотів уточнити мій титул та повне ім'я, але за мить передумав і просто кивнув.
— От і добре, — а тоді церемонно прорік: — Сер Корі, хочу висловити вам вдячність за допомогу, яку ви мені надали.
— Найкраща подяка — те, що ти вже пішов на поправку, — сказав я. — Поїси?
— О так, я був би вельми вдячний...
— Маю трохи в'яленого м'яса та причерствілого хліба. І величезну головку сиру. Їж, скільки захочеш.
Я простягнув йому торбу з харчами, і він, не зволікаючи, накинувся на їжу.
— А ви, сер Корі? — жуючи, запитав він.
— Поки ти спав, я уже поїв.
Роззирнувшись навколо, я недвозначно поглянув на трупи. Поранений усміхнувся.
— Ти, сам-один, поклав шістьох? — запитав я.
Рицар ствердно кивнув.
— Непогано. Ну, і що мені робити з тобою?
Він намагався зазирнути мені в очі, однак я відвернувся.
— Тобто? — уточнив рицар.
— Куди ти йшов?
— Є тут у мене друзі, — почав пояснювати він. — Це звідси на північ п'ять ліг[37]. Я йшов якраз туди, коли на мене напали... Але маю великий сумнів, що хтось зі смертних, та хоч би й сам диявол, подужає нести мене на спині бодай лігу. Допоможіть мені підвестися, сер Корі, і ви побачите, який у мене зріст.
Я встав, дістав із піхов меч і одним помахом зрубав молоде деревце дюймів зо два завтовшки. Очистивши стовбур від кори, підігнав його під зріст пораненого.
Тоді зрубав друге деревце і проробив із ним те саме. Потім познімав з убитих ремені, зібрав плащі та поприкріплював їх до жердин. Так змайстрував ноші. Рицар уважно стежив, як я працював, а коли закінчив, він сказав:
— Сер Корі, перед вашим мечем не встоїть ніщо. До того ж, він у вас ще й срібний! Схоже на те, що ви...
— Ну як, готовий трохи пройтися? — поцікавивсь я.
— А з тими що? — рицар показав головою у бік мерців.
— Пропонуєш поховати їх як доброчесних християн? Плюнь! Природа подбає про них і без нас. Як на мене, нам треба звідси вшиватися. Вони вже починають смердіти.
— Хоч би зверху їх чимось прикидати. Билися вони відважно...
Я зітхнув.
— Ну що ж, якщо тебе це заспокоїть... Лопати при собі я не маю, тож доведеться звести керн. Але могила буде одна на всіх.
— Одна то й одна, — не перечив поранений.
Я поскладав усі шість тіл у рядок. Рицар щось неголосно бубнів собі під ніс, мабуть, молився за упокій їхніх душ.
А я взявсь обкладати їх камінням. Його тут не бракувало, тож робота просувалася скоро.
Аби закінчити її швидше, обирав найбільше каміння і ледь не поплатився за це. Один з каменів важив добрих чотириста фунтів, а я, замість покотити по землі, підняв його.
Здавлений скрик здивування дав мені зрозуміти, що рицар усе бачив. Довелося вдавати, що я замалим не надірвався від непосильної ваги.
— Чортів камінь! — лайнувся для більшої правдоподібності.
Надалі ретельно стежив за тим, щоб ненароком не взяти завеликий вантаж.
— У мене все, — сказав я, кладучи останній камінь. — Ти готовий?
— Угу.
Піднявши пораненого із землі, почав укладати на ноші. Поки це робив, він мовчав, зціпивши зуби.
— Куди нам? — поцікавивсь я.
Він показав рукою, в який бік.
— Треба вийти на шлях, повернути ліворуч і так до роздоріжжя. Тоді взяти направо. А як ви?..
Не кажучи йому ні слова, я згріб ноші на оберемок, як дитячу колиску чи щось схоже за розміром, розвернувсь і пішов у потрібному напрямку. Поранений рицар лежав у мене на руках.
— Корі... — озвався він.
— Так...
— Ви — один з найбільших силачів серед усіх людей, яких я бачив. І все-таки, здається, я вас знаю...
Витримавши чималу паузу, я відповів йому:
— Нічого надзвичайного, просто стежу за собою. Здорове життя, жодних надлишків, ну й усе таке інше.
— ...і голос ніби знайомий.
Він звів очі, не облишаючи спроб розглянути моє лице. Я вирішив змінити тему розмови.
— Твої друзі, до яких несу тебе, — вони хто?
— Ми йдемо в замок Ґанелона[38].
— Кого-кого — того ренегата? — я ледве не зронив рицаря з рук.
— Не знаю значення слова, яке ви сказали, але сумніваюся, що воно означає щось гарне, — мовив мій підопічний. — Суджу про це з вашого тону. І коли вже повертає на таке, мушу заступитися за Ґанелона...
— Постривай! — зупинив я його. — У мене таке враження, що ми говоримо про двох різних людей, які мали одне й те саме ім'я. Вибач, якщо образив тебе.
Я через ноші відчув, як він трохи розслабився.
— Що ж, певен, так воно і є, — сказав рицар.
Я ніс його до шляху, а на дорозі, як він і казав, повернув ліворуч.
Рицар задрімав у мене на руках, а мені це було тільки на користь: діставшись перехрестя, про яке він говорив, я, поки незнайомець спав, перейшов на біг. Водночас думав про шістьох нападників, які ледь не позбавили його життя. І дуже хотілося вірити в те, що у них не залишилося друзів, котрі тинялися б десь поблизу.
Сонне дихання пораненого змінилося звичайним, і з бігу я перейшов на піший крок.
— Схоже, я знову
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна», після закриття браузера.