Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

Йдучи по цій тіні, я намагався перенестися в одну місцину, та мені це чомусь не вдавалося. Невже розгубив усі свої колишні навички? От що може статися з людиною, коли вона...

За поворотом раптом побачив сімох чоловіків, які валялися край дороги. Шестеро лежали неживі, їхні тіла були жорстоко понівечені, а сьомий напівсидів-напівлежав під тисячолітнім дубом, упершись головою в товстий, порослий мохом стовбур. Меч бідолахи лежав на колінах, у правому боці зяяла страшна рана, що й зараз кровоточила. Він був без обладунків, на відміну від убитих, закутих у панцирі й лати. Погляд його сірих очей був спрямований уперед. Шкіра на пальцях і на кісточках обдерта, дихання ледве помітне. Нахмуривши кошлаті брови, він мовчки дививсь, як ворони видзьобують очі мерцям. Мене чоловік, схоже, ще не бачив.

Натягнувши каптур глибше, я схилив голову, щоб заховати обличчя, і приступив трохи ближче до нього.

Колись я його знав, або ж принаймні той, кого я знав, був дуже схожим на нього. Зараз він нарешті побачив мене, звів меч і спрямував вістрям у мій бік.

— Не бійсь, я тобі не ворог, — попередив я. — Пити хочеш?

Хвильку повагавшись, він кивнув і простогнав:

— Хочу...

Відкоркувавши баклажку, я простягнув її йому. Він жадібно приклався до неї, закашлявсь, а прокашлявшись, знову припав до води.

— Вельми вдячний вам, пане, — мовив він, повертаючи посудину. — От якби там замість води було щось міцніше!.. Бісова рана!

— Можна й міцніше. А ти певен, що воно тобі не зашкодить?..

Незнайомець випростав руку, я дістав меншу баклажку, відкоркував її та простягнув йому. Від пійла, яке дав мені Жопен, чоловікові перехопило подих, і він закашлявся на добрих пів хвилини.

Заспокоївшись, усміхнувся лівим кутиком рота і весело підморгнув.

— Так уже веселіше, — резюмував незнайомець. — Ви не проти, якщо скроплю собі рану? Шкода марнувати добре віскі на таке, але що вже поробиш...

— Якщо треба, можеш вилити на рану все з баклажки. Але стривай, у тебе ж руки трусяться. Дай-но краще я сам скроплю тобі цю рану...

Незнайомець кивнув на знак згоди, я розстібнув на ньому куртку й кинджалом розпоров сорочку, щоб мати доступ до рани. Вона була серйозною — глибокий поріз, що оперізував бік на кілька дюймів вище від стегна. На руках, грудях, плечах чоловіка також були поранення, однак не настільки небезпечні.

Глибока рана безперервно кровоточила. Я обтер її хустинкою, тоді приклав хустинку до порізу і притиснув, щоб зупинити кровотечу.

— А тепер, — сказав я незнайомцеві, — стисни міцніше зуби і відвернися.

Після цих слів вилив на рану кілька крапельок віскі. Той судомно смикнувся всім тілом, тоді затремтів. За весь час екзекуції я не почув від нього ні стогону, ні іншого звуку. А зрештою, чому він мав стогнати? Склавши хустину, я приклав її до рани і притиснув. Тоді відірвав од подолу плаща довгу смугу тканини і пов'язав її поверх хустинки, щоб трималася.

— Ще хильнеш? — запитав я.

— Хіба що води, — відповів незнайомець. — Перепрошую, але тепер мені бажано подрімати...

Утамувавши спрагу, він зронив голову низько на груди (аж уперсь у них підборіддям) і захропів. Я змайстрував йому щось на зразок подушки, а зверху прикрив плащами вбитих воїнів.

Поки він спав, я примостився коло нього і почав спостерігати за гарними чорними птахами.

Отже, він мене не впізнав. Цікаво, чи впізнав би мене зараз хоч хто-небудь? Мабуть, ні. Якби я сам сказав, що я — принц Корвін, можливо, хтось би й визнав певну схожість між мною і тим Корвіном, якого знали всі. Якщо у мене все гаразд із пам'яттю, то я вперше бачив цього чоловіка, який дрімав під деревом, а він — мене. І все ж таки ми з ним знайомі, просто це не було знайомство у звичному розумінні.

Тепер я йшов через Тінь, намагаючись відшукати одне відображення, — світ, до якого був колись особливо прихильний. Цей світ якийсь час тому був зруйнований дощенту, одначе мені вистачило сил відродити його, бо Амбер відкидає незліченне число відображень. Уродженець Амбера може переміщуватись із Тіні в Тінь, і я теж був наділений цією здатністю. Якщо вам не подобається слово «тінь», назвіть їх паралельними світами; якщо маєте достатньо бурхливу фантазію — альтернативними всесвітами, а якщо ви скептик за переконаннями — породженнями нездорової уяви. Я ж називаю їх Тінями, як і будь-яка інша істота, наділена здатністю мандрувати між цими світами. Просто ти обираєш якусь вірогідну реальність і прямуєш до неї, доки не досягнеш. У певному розумінні, ми самі її й творимо. Але на цьому дозвольте поки що закінчити.

Отож, я прибув сюди морем і взявся шукати шлях до Авалону[36].

Колись давно, багато століть тому, я у ньому жив. Це довжелезна, заплутана, гарна і щемлива історія. Згодом розповім про це докладніше, якщо, звісно, виживу. Хочеться вірити, що повісті мого життя ще далеко до завершальних слів.

До мого Авалону було вже рукою подати, коли мені трапилися цей поранений рицар і шестеро вбитих воїнів. Якби я не зупинивсь, а пішов собі далі, то міг би досягнути й Тіні, де шестеро валялися б убитими, а рицар не мав би й подряпини, і навіть такого, де був би вбитий тільки він, а решта шестеро стовбичили б над ним і вдоволено реготали. Хтось, мабуть, захоче заперечити, що це вже не має великого значення, адже все щойно сказане — з розряду ймовірного, а отже, реально існує у котромусь із численних відображень.

На моєму місці хтось із братів або сестер (окрім хіба що Джерарда чи Бенедикта) пройшли б побіля цих незнайомців, навіть не озирнувшись на них. Та я вже не був настільки твердосердим, як моя родина. Не сказав би, що мені від народження притаманна якась сентиментальність, нічого подібного. Гадаю, на мене так вплинула Тінь, яка зветься Земля, де я промешкав не одну сотню літ. І, мабуть, не останню роль у цьому відіграло моє ув'язнення в підземеллях Амбера, де я добряче черпнув лиха і на власній шкурі спізнав, що таке страждання. Не впевнений достеменно, що це саме так, але переконаний, що не пройду байдужно мимо будь-якої людини в біді, а надто, коли та людина