Читати книгу - "Загублений світ"

— Докторе Левін, — тихо наказав Едді.— Сідайте на мотоцикл. Негайно.

Левін не звернув на нього уваги, але коли великі тварини пішли, він побачив десятки крихітних зелених динозаврів, які, цвірінькаючи, висипали на галявину. Він відразу ж зрозумів хто це — Procompsognathus triassicus. Маленькі падальники, знайдені Фраасом у Баварії 1913 року. Левін зачаровано витріщився на них. Звичайно, він добре знав цих тварин, але лише з реконструкцій, бо ніде в світі не вдалося знайти повного кістяка прокомпсогната. Найбільш повні дослідження зробив Остром, але він працював зі скелетом, що був сильно подрібненим та фрагментарним. У описі Острома були відсутні хвіст, шия, передні кінцівки тварин. Але тут прокомпсогнати були повністю сформовані й активні, вони стрибали навколо, ніби курчата. В нього на очах компі почали їсти свіжі екскременти та пити залишки сечі. Левін насупився. Невже це частина звичної поведінки падальника?

Він не був упевнений…

Левін просунувся вперед, щоб роздивитися їх ближче.

— Докторе Левін! — знову сердито зашепотів Едді.

Цікаво, що компі їли лише свіжий послід, а не висохлі купки, що їх було повно на галявині. Які б поживні речовини вони не намагалися отримати з гною, ці речовини могли бути лише в свіжих зразках. Це дозволяло припустити, що є якийсь білок або гормон, що розкладеться за деякий час. Мабуть, йому слід взяти свіжий зразок для аналізу. Він засунув руку в кишеню сорочки і витягнув пластиковий пакетик. Він рухався серед компі, яких, здавалося, анітрохи не хвилювала його присутність.

Він присів біля найближчої купи гною і потягнувся до неї.

— Докторе Левін!

Він озирнувся, роздратований, і в цей момент один з компі стрибнув уперед і вкусив його за руку. Інший заскочив йому на плече і вп’явся зубами у вухо. Левін закричав і підвівся. Компі зістрибнули на землю і подалися геть.

— Дідько! — сказав він.

Едді завів мотоцикл.

— Досить, — сказав він. — Сідайте на мотоцикл, чорт забирай. Ми їдемо звідси.

Гніздо

Червоний «Джип Вранглер» зупинився. Просто перед ними була звірина стежка, що йшла крізь зарості на галявину. Вона була широка та брудна, втоптана великими тваринами. У багнюці було добре видно великі, глибокі сліди.

З галявини почувся низький звук, схожий на ґелґотіння дуже великих гусей. Доджсон сказав:

— Добре. Дай мені коробку.

Кінг нічого не відповів.

— Яку коробку? — спитав Базелтон.

Не відриваючи погляду від галявини, Доджсон відповів:

— На сидінні поруч з вами лежить чорна коробка і акумуляторна батарея. Дайте їх мені.

Базелтон гмикнув:

— Вона важка.

— Це через конічні магніти. — Доджсон простягнув руку назад, узяв коробку з чорного анодованого металу. Вона була завбільшки із взуттєву, тільки на кінці розширювалася конусом. Знизу було прикріплено пістолетне руків’я. Доджсон причепив акумуляторну батарею до пояса і підключив її до коробки. Потім підняв її вгору. Ззаду коробки були кнопка та шкала.

— Батарея заряджена? — спитав Доджсон.

— Так, — відповів Кінг.

— Добре, — сказав Доджсон. — Я піду до гнізда першим. Буду налаштовувати коробку, щоб позбутися тварин. Ви двоє йдете за мною і, щойно тварини підуть, кожен візьме з гнізда одне яйце. Потім ви йдете звідти і відносите їх до машини. Я йду останнім. Потім ми звідси їдемо. Ясно?

— Так, — сказав Базелтон.

— Добре, — сказав Кінг. — А що це за динозаври?

— А біс його знає,— відповів Доджсон, вилізаючи з машини. — Чи не все одно? Просто дотримуйтеся процедури. — Він обережно зачинив двері.

Інші вилізли з машини і рушили вперед мокрою стежкою. Ноги хлюпали в багнюці. Звуки з галявини лунали й далі. Для Доджсона це означало, що там багато тварин.

Він відсунув вбік останню гілку папороті і побачив їх.

Це було велике місце гніздування, з чотирма чи п’ятьма низькими земляними насипами, що були вкриті травою. Насипи були близько семи футів заввишки і десь із три фути завглибшки. Їх оточували двадцять дорослих тварин бежевого кольору — ціле стадо динозаврів. Дорослі були великі, тридцять футів завдовжки і десять футів заввишки, і всі ґелґотали й пирхали.

— О Боже, — вимовив Базелтон, не відводячи очей.

Доджсон похитав головою.

— Це майязаври, — прошепотів він. — 3 ними буде простіше простого.

Майазаври отримали свою назву від палеонтолога Джека Горнера. До нього вчені припускали, що динозаври кидають свої яйця, як і більшість рептилій. Ці припущення вписувалися у стару картину динозаврів як холоднокровних плазунів; вони вважалися одинаками; на стінах музеїв рідко зображували більш ніж одного динозавра від кожного виду — тут бронтозавр, там стегозавр або трицератопс, який пробирається крізь болота. Але розкопки Горнера у Монтані дали чіткий та однозначний доказ того, що принаймні один з видів гадрозаврів схильний до складного гніздування та батьківської поведінки.

Горнер відобразив цю поведінку у назві, яку дав цим істотам — майязавр, що означало «ящірка — хороша мати».

Спостерігаючи за ними зараз, Доджсон бачив, що майязаври — справді уважні батьки. Великі дорослі кружляли навколо гнізд, обережно рухаючись, щоб не зачепити дрібні земляні насипи. Бежеві майязаври мали великі голови, які закінчувалися широкою пласкою мордою, що нагадувала качиний дзьоб. Вони набирали повні роти трави та кидали її на яйця, що лежали у насипах. Він знав, що у такий спосіб вони регулювали температуру яєць. Якщо ці величезні тварини спробували б сісти на яйця, то просто розчавили б їх. Тому замість цього вони клали на яйця шар трави, що затримував тепло і підтримував у яйцях більш постійну температуру. Тварини безперервно працювали.

— Вони величезні,— сказав Базелтон.

— Вони не більш, ніж гігантські корови, — відповів Доджсон. Хоча майазаври і були великими, вони були травоїдними і мали покірні, трохи дурнуваті манери, як у корів. — Готові? Пішли.

Він підняв коробку як пістолет і ступив уперед, в поле зору майязаврів.

Доджсон очікував якоїсь серйозної реакції від майязаврів, коли ті його побачать, але вони взагалі ніяк не зреагували. Схоже, вони майже не помітили його. Один або двоє дорослих глянули на нього порожнім поглядом, а потім відвели очі. Тварини продовжували кидати траву на овальні білі яйця, що були близько двох футів завдовжки — приблизно вдвічі більші за страусячі. Завбільшки з невеликий пляжний м’яч. Жодна тварина ще не вилупилася.

Кінг та Базелтон вийшли і стали поруч із ним на галявині. Проте майязаври ігнорували й їх.

— Дивовижно, — сказав Базелтон.

— То краще для нас, — відповів Доджсон. І увімкнув коробку.

Безперервний, пронизливий вереск заповнив галявину. Майязаври відразу ж повернулися на звук, з ґелґотінням піднявши голови. Вони здавалися схвильованими, розгубленими. Доджсон повернув ручку, і вереск став іще оглушливішим.

Майязаври збилися в купу у дальньому кутку галявини. Кілька тварин з переляку