Читати книгу - "Ставка ненависть, Стефанія Лін"

Діставшись потрібної вулиці, виходжу. Крокую, поки світло, тротуарами, розглядаючи нові розписи фарбами на старих будівлях. Роки йдуть, тут нічого не змінюється: все так само погано. Крокую бадьоро. Десь за кілька кварталів бійка, чутно крики, тупіт ніг, а потім постріл. Пришвидшуюся. Добігаю до старого дому й зупиняюся. Не встигаю подих перевести Айзек на поріг виходить. Прислухавшись, хапає за руку та втягує всередину. Палець прикладає до губ:

— Мама спить.

Киваю. Слідую за ним на кухню. В будинку нічого не змінилося, Айзек залишив усе таким же. Єдине, на вікнах нові фіранки. 

— Привіт, — видихаю, сідаючи за стіл.

— Що ти тут робиш? — друг сідає навпроти.

— Гуляла.

Вигинає брови. Кудряве волосся смішно підплигує. 

— Тут? 

Лише плечима стенаю.

— Ліліт Крейвен, — серйозно відрізає, — що сталося? 

— Окрім ув'язнення Деймона? 

Друг опускає погляд. 

— Бачив в новинах. 

— Смакували? 

— Звісно. Якщо коротко: “Крутий Деймон Поузі, — власник “Тріо”, — сів за замах на вбивство не менш крутого Еріка Дорана”. Все справді так паскудно? Він…. Ліліт, казали, той зґвалтував тебе, правда?

Киваю. 

— Правда. 

— І нічого зробити не можна? 

— Купа адвокатів працює над цим, але…

Айзек підсуває стілець до мене. Обіймає за плечі. 

— Можемо самі покарати цього Еріка.

— Я вже самосудом займатися не хочу, — гірко всміхаюся, притуляюся до нього.

— Що тоді? Невже ти просто….сидиш склавши руки? 

Відсторонююся.

— Насправді я хочу підставити Дорана. На зґвалтуванні спіймати та зафільмувати. 

Айзек кусає губи. Кожний його рух супроводжує кучеряве волосся, яке ніяк не вляжеться. 

— План — лайно. Я жартував про покарання. 

— Чому? 

— Ліліт, — зітхає. — По-перше, небезпечно. По-друге, навряд Деймон буде радіти йому. По-третє, запитай у його друзів, гадаю вони пояснять краще. 

— Я щось вигадаю.

— А якщо гірше зробиш? Думай спершу, потім дій. 

— Подумаю над цим.

Айзек закочує очі. 

— Нестерпна.

— Я повинна витягти Деймона. 

— Знаю. — тихо відказує.

Різко встаю.

— Мені час. Затримаюся дотемна, сам знаєш.

Друг погоджується. Обіймає на прощання. Вибігаю на двір, прямую в інший район через зупинку. Щастить, одразу сідаю на автобус. Доїхавши до найближчого місця висадки, виходжу. Роздумую над словами Айзека. На дворі стрімко темніє, — рано ще для світлих вечорів, — та ліхтарі поки вимкнені. Внутрішня тривога їсть. Зазвичай такого не відчуваю, але сьогодні щось не так. Добігши до будинку миттю пролітаю повз охоронця. Співчутливий погляд проводжає у спину, не зважаю. Підіймаюся ліфтом, тривога посилюється. Кажу собі, що це дурня якась, все як завжди, дім під охороною, та й хто може на мене напасти тут, де всюди камери? Та не встигаю зробити крок від ліфта, чомусь вимикається світло. Відчуваю рух поряд. Обертаюся, на губах бринить питання, тільки так і не озвучую його. Різкий біль пронизує правий бік. Падаю на коліна, руки інтуїтивно кладу на рану. В'язка кров сочиться крізь пальці. 

— Хто тут? — видихаю налякано.

Крижаний холод торкається шиї. Чиїсь руки хапають за шию, притискають моє тіло до себе. Голос на вухо лунає незнайомо, страшно:

— Хочеш врятувати Деймона? Не плутайся під ногами. 

Відповісти не дають. Нападник зникає залишивши на підлозі. Світло вмикається. А в моїх очах темніє.