Читати книгу - "Білий попіл"

— Так і є, — прошепотіла. — Марфа сказала, що дівчинка народилася майже мертва. Батьки б нізащо її не виходили. Не за їхніх умов… А ми могла дати їй шанс… Я вирішила, що як вона все ж таки виживе — це буде подарунок для нас обох… Божий подарунок… Пробач… Яка ж я грішниця… Пробач мені…

Сотник всадовив Анну на стілець, опустившись перед нею на коліно, і щось зашепотів на вухо, втішаючи.

Я споглядав цю зворушливу сцену, й мене напосіли суперечливі почуття. Анна справляла враження беззахисної та щирої жінки… І це просто не могло бути правдою. Вона стала переді мною на коліна, а весь мій життєвий досвід переконував, що такого не буває: тільки не вона, тільки не така жінка, як Анна. Це була гра, розрахована перш за все на сотника, який, вочевидь, теж не міг повірити, що це можливо.

Варто визнати, грала вона бездоганно.

— Я все життя мордувалася… — казала Анна. — Я ж розуміла, що повелась на спокусу… Але я любила нашу дочку понад усе на світі…

— Знаю, — шепотів сотник. — Я знаю…

— Я карала себе за те, що скоїла… — вела далі Анна. — Пам’ятаєш… Ти вимагав… Забороняв мені ходити в молільню…

— Я не міг дивитися потім на твою спину…

— Це хоч трохи тамувало біль! Але я боялася, безтямно боялася зізнатись тобі.

— Ти боялася, що я не прощу?

— Боялася, що ти мене виженеш. А я не можу жити без тебе, Назаре…

Їхня розмова була така осібна… Така важлива для них обох… Закортіло просто вийти й лишити їх на самоті. Але я швидко оговтався й голосно відкашлявся в кулак. Коли вони обернулися до мене, сказав:

— У мене лише одне запитання. Останнє, так би мовити… Хто ж убив Соломію Засуху?

Вони розгублено перезирнулися.

— Просто я обіцяв дати відповідь сьогодні, — нагадав я сотникові. — І не хочу гаяти часу. Гадаю, вам теж цікаво буде почути про мої здогади.

Сотник підвівся, обпершись на спинку Анниного стільця. Вона вишукано витирала сльози.

— Чи могли б ви принести сюди той камінь? — попросив я.

Розділ 24

Сотник вийшов з їдальні. Менш як за хвилину він повернувся з полотняною торбою в руках. За ним увійшов Тимко й знічено став у дверях.

Старий виклав на обідній стіл знайому вже каменюку з характерними бурими плямами.

— На місце… — здивовано мовив Тимко й ступив до столу, та сотник жестом зупинив його.

— Ось клятий камінь, — сказав він.

— Дякую, — і я повернувся до Анни. — Звідки взялась ця каменюка? Ви стверджуєте, що знайшли її під старою вербою. Я нічого не наплутав?

— Насправді, — Анна шморгнула носом, — Тесля взяв перший-ліпший камінь з річки й вимазав його Соломіїною кров’ю. Я й гадки не маю, як і чим убили нашу дочку…

— Узяв із річки? — перепитав я, хоча, звісно, добре все розчув з першого разу.

Це було фіаско.

Я розраховував упіймати Анну на брехні, як свого часу викрив брехню пупорізки, коли завважив, що на пагорбі немає ніякого каміння… Натомість сам себе загнав у глухий кут.

— Ну ось, — стенула плечима Анна. — Більше таємниць немає.

Сотник чекав, що я скажу далі, та я мовчав. Тимко раптом пробурмотів своє звичне: «На місце, на місце…» — й спробував забрати камінь зі столу.

— Облиш його, Тимку, — сотник притримав слугу за лікоть. — Не треба.

Той знічено відступив і, витягнувши ганчірку, заходився витирати з меблів білий пил, що налетів за ніч.

Надворі зацокотіли копита, рипнув старий віз. Незабаром у коридорі показалася Настя. Вона вбігла в їдальню, схопила мене за руку, притиснулася. Сотник поглянув на неї, та не зронив ані слова. Анна ж навіть оком не повела…

— Поки не забув… — звернувсь я до сотника. — Хочу попросити вас відпустити Олеся. Якби не він, ви б не дізналися навіть цієї частки правди.

Відвівши погляд, сотник кивнув:

— Настю… Відімкни підвал…

Він видобув зв’язку ключів і кинув їх дівчині. Настя вийшла.

— Хомо, — мовив сотник. — Якщо тобі є ще що сказати — кажи.

Протягом кількох довгих секунд я гарячково намагався відшукати в пам’яті бодай одну зачіпку. Сотник нетерпляче стукав закаблуком об підлогу. Я відчув, що втрачаю контроль над ситуацією, та на думку однак нічого не спадало.

— Якщо сказати нема чого, — мовив він, — тоді твої послуги нам більше не потрібні. Не знаю, чи мають для тебе значення якісь вибачення… Спасибі, що прояснив це діло і… Гадаю, ти зрозумієш мене, якщо я попрошу тебе покинути нас просто зараз.

Я вагався. Сотник дивився кудись у підлогу, насупивши брови. Анна раптом звела на мене заплакані очі, й мені здалося, в них спалахнула іскра відради.

— Добро, — сказав я. — Тоді пора й честь знати…

У коридорі з’явилися Настя й Котелок. Я хотів поговорити з Настею до того, як вона зайде в їдальню, й пішов до дверей.

— На місце, — раптом затягнув свою пісню Тимко і знову спробував взяти камінь зі столу. — На місце…

— Тимку! — крикнула на нього Анна. — Дай спокій зі своїм каменем!

Він нерішуче застиг. Я теж спинився в дверях, обернувся.

— Та хай уже перекладе його… — махнув рукою сотник. — Не подобається йому, що камінь на столі… Що ти йому поясниш!

— На місце, — зрадів Тимко. — На місце…

Схопивши каменюку, він швидко вийшов з кімнати, прошмигнув повз мене і Настю з Котелком.

— Куди це він? — здивувався сотник.

Бубніння Тимка даленіло, потім почулися його кроки на сходах.

— Куди він потягнув цей чортів камінь? — знову запитав сотник, підвівся й пішов слідом.

Відтак вийшла Анна, а ми втрьох — за нею. Всі піднялись сходами у те крило, де була моя кімната. Тимко з каменем стояв біля молільні й безпорадно крутив у руках зв’язку сотникових ключів.

— Ключ треба, треба ключ, — сказав він і підійшов до Анни.

Вона здивовано поглянула спершу на нього, потім на нас.

— Дай йому. В тебе ж ключ од молільні! — сказав сотник.

— Не маю з собою, — відповіла Анна.

— То принеси! — сотник починав сердитися. — Я хочу побачити, що цей дурбель собі придумав!

— Він уперше бачить цей камінь? — поцікавився я.

— Напевно, — смикнув плечима сотник. — Чи ти думаєш, що ми обговорювали вбивство нашої дочки з недоумком?

— Тоді й мені цікаво, — сказав я. — Тому що пам’ять у вашого недоумка, я так чув, неабияка.

Сотник поглянув на мене, потім кивнув і тихо сказав Анні:

— Ти чула. Неси ключ.

Вона тупцювала на місці. Нарешті мовчки розвернулася й пішла в свою кімнату.

Її не було досить довго. Довше, ніж треба, щоб взяти ключ. Котелок навіть ступив крок до її кімнати і запитально поглянув на сотника. Але тут Анна вийшла. Вона підійшла до нас з тією-таки погордою на лиці й простягнула сотнику ключ.

Щойно він відімкнув молільню, Тимко забіг всередину. Я дістав сірник і запалив кілька свічок. Ми всі ввійшли й стали біля дверей, спостерігаючи за метушливим Тимком.

Він одразу пішов до каміна.

— Що ти хочеш, Тимку? — здивовано запитала Анна.

— На місце… — сказав він. — На місце…

Тепер усі збагнули, що відбувається. У нижній частині каміна бракувало одного каменя! До того ж віддавна… І Тимко запхав туди злощасну каменюку, наче у пощерблену щелепу. І, хоч як це дивно, — камінь прийшовся, ідеально сів на місце, ніби був там завжди! І тільки засохлі темні плями