Читати книгу - "Зламана коханням, Ксенія Євчук"

Ланс.

Хто ж знав, що моє життя може поділитися на "до" і "після".

Занадто швидко, щоб щось міняти. Занадто рано.

Два етапи, які змінили все. Змінили мій світ у рекордно короткий час. Бляха, я навіть не знав про те, що вмію так швидко змінюватись і ставати м’яким, будучи в агресивному стані.

Першим етапом були сльози Афіни, що котилися з її прекрасних очей після того, як я з жорстокістю взяв її. Вона не заслуговує цього, і мені стало огидно від самого себе, що через мене вона заплакала. Але це не жорстокий секс був причиною її сліз. Вона переживала за дещо набагато важче.

А це вже другий етап.

Афіна вагітна — це її слова. Я спершу навіть не повірив, подумав, що це розіграш. І тоді її м’якість і сльози, що стікали по мені, по моїй футболці... Вона хвилювалась і їй було складно.

І однією з причин стало те, що я не зміг сказати їй три прості слова, які крутилися на язику з того часу, як я побачив її два тижні тому в залі.

Зараз ми в лікарні.

В лікарні із нашими особистими лікарями, деякі з них знають кожну рану Рафаеля, яка була зашита.

Афіна дивиться на екран, що зберіг картинку нашої дитини.

Це ще не зовсім дитина. Лікарка сказала, що плід ще дуже маленький і що його ледь помітно.

Афіна не упустила можливість пожалітись їй, що я натискав на її живіт. Звичайно вона добавила, що наш секс був жорстоким і вона хвилюється, чи дитна може від цього постраждати.

Та лише глянула на мене і торкнулася рук моєї дружини.

Я хотів забрати її геть від неї, але пригадав, що це лікарка. Вона повинна слідкувати за станом Афіни і морально підтримувати її.

Жінка відповіла, що це нічим не зашкодить, і знову глянула на мене, більш презирливо. Жіноча солідарність, чи як її там.

Вона сказала, щоб я не робив нічого такого в майбутньому, бо через два-три місяці це вже може стати проблемою.

Я ж не якесь чудовисько.

Далі вона залишила нас наодинці.

Руки Афіни тремтіли, і вона посміхалася, не відриваючи погляду від екрану.

Якась частина мене шкодує, що їй ще немає двадцяти і що вона в цьому віці народить нашу першу дитину.

Хоча ми це обговорили, і вона здавалася серйозною, кажучи, що вже любить цю дитину.

Та ще вона впевнена, що це син. Сказала, що він буде правою рукою Девіана Бласхеса, як я є для Рафаеля.

Я задумався, що може статися, якщо наші два характери з’єднати. Мені здалося, що планета вибухне. Син Рафаеля і Ларії — це одне.

Афіна і я — зовсім інше.

В самої лише дівчини характер, що змінюється частіше за мій.

Щось схоже на реальний вибух.

Моя і її ревність в одній людині може призвести до катастрофи.

Людство вимре під натиском сили наших дітей.

Афіна продовжує гладити свій живіт і посміхатися до екрану.

Я вже починаю ревнувати її до цієї дитини.

Це хвороба, я гадаю.

— Я кохаю тебе.

Ні я, ні вона не розуміємо, що це щойно вирвалось із мене.

Не знаю, чому саме сказав це.

І як вийшло сказати саме ці слова, відчуваючи їх повністю.

Я хочу повторити їх знову, але приголомшливий вираз обличчя Афіни вганяє мене в ступор, і за мить я вже сміюсь.

— Що ти сказав?

Це могло бути бажання відволікти її від екрану і повернути до себе.

Я хочу, щоб ці зелені очі вічно дивилися на мене, а не кудись деінде.

Вони — частина Афіни. Отже, вони належать мені так само, як і вона вся.

— Я кохаю тебе, — поправляю її волосся і дмухаю їй в обличчя, щоб вона нарешті кліпнула.

— Ти це сказав.

Вона досі під враженнями, рука на животі більше не рухається.

На ще пласкому животі, дразнячи мене.

Я хочу поцілувати її всюди, де тільки можу, таке солодке її захоплене обличчя.

— І я не почув відповіді.

Спершу вона відходить, навіть дозволяє мені натягнути тонку тканину на живіт, прикриваючи його. Афіна посміхається. Не те, щоб посміхається. Це усмішка. Хитра, лисяча усмішка, яку вона з біса рідко використовує.

— Ти не почуєш, — піднімається, цілуючи мене в чоло, як завжди роблю я. — Дні, коли ти не признавався мені в коханні, помнож на два. Аж після того я скажу це тобі, — вона завмирає і кладе свою руку в мою розкриту. — Тільки не забудь казати мені ці три слова кожного дня, інакше відлік почнеться з початку.

— Ти сьогодні така зла, не помічаєш?

Вона виходить з кабінету, не відповідаючи.

Афіна зупиняється в коридорі, і я йду за нею, щоб побачити, через що вона так здивована.

В коридорі декілька людей, які мене й дивують.

На превеликий жаль, тут більшість людей, яких я зовсім не хочу бачити.

З одного боку Марсель Сальваторе розмовляє з Рафаелем, з іншого — Давіна Сальваторе із Ларією.

Я оминаю Афіну тільки щоб почути, чому Марсель усміхається своєю хижою усмішкою, слухаючи Рафаеля.

Які в них можуть бути справи, про які я не в курсі? І чому саме в лікарні, де ми повинні бути з Афіною удвох?

Моя дружина охкає позаду. Я із різкістю розвертаюсь до неї, тягнучись до ножа під сорочкою.

Це всього лиш мій брат, який знову чіпляється до моєї жінки. Тільки от тепер я безпідставно тягну її за лікоть і притискаю до своїх грудей.

Брат супиться, запрошуючи батьків, які про щось сперечаються дещо далі, підійти до нас.

— Вітаю. Все так, як я і думала! — мати сміється, чим соромить Афіну.

— Матусю, Ланс якийсь дикий. Він не відпускає Афіночку щоб я привітав її.

Я єдиний, хто не сміється з його зауваження.

— Ти можеш на словах привітати. Нас, — додаю, бажаючи зарядити йому легкий підзатильник.

— Estúpido.

— Я чув.

— Що він сказав?

— Що ти сказав?

Сет дивиться на мене, ніби я зрадив його. Потім на маму, яка не розуміє іспанської, і вже тоді на мою дружину, яка вже засовує палець мені між кістки, щоб я нарешті відпустив її.