Читати книгу - "Земля Не пухом. Історія одного геоманта, Сергій Бобрицький"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Леон зрозумів, що зараз його життя перебуває виключно у його власних руках. І висіло воно, прямо скажімо, на волосині. Бо демонічні снаряди були величезними та самонавідними. І летіли з шаленою швидкістю. Рвонути зараз угору, до рятівних хмар – не вистачить швидкості. Швидкості магії наставника не вистачить тим більше. Нехай Грегор неодноразово довів, що вкрай сильний, як маг Землі, але проклятий ґрунт і загальна повільність найматеріальнішої зі стихій тут віконту не допоможуть. Що ж, мабуть, настав час іти ва-банк.
Заклинання Штормового Шляху належало до найвищого мистецтва повітряної стихії. З його допомогою маг ставав блискавкою і миттєво переміщався в будь-яку обрану точку, що знаходиться в полі зору мага. Теоретично, Архімаг міг би переміщатися взагалі куди завгодно таким чином, достатньо лише тримати образ необхідного місця в пам'яті. Але тут хоч би у полі зору… Просторова магія – це вкрай складна штука. І небезпечна. Зараз перед віконтом стояв вельми нетривіальний вибір: бути розірваним демонічними списами, що фонують на всю округу порочною магією пекла; вперше в житті вдало виконати найскладніші з відомих йому чарів; невдало виконати Штормовий Шлях. Щоправда, останній варіант не дуже й відрізнявся від першого. На виході, хоч так, хоч так, ми отримували лише безнадійно мертвого Леона Д'Альбон. Що, звісно, категорично не надихало останнього.
Тому він рвонув угору, до небес, даючи собі хоч трохи фори, і почав з усією можливою швидкістю сплітати просторове заклинання, якимось паралельним, немислимим чином встигаючи лаяти все і вся навколо.
Для початку Леон почав стягувати до свого магічного резервуару енергію всюдисущого Повітря: «Ну давай же, йди сюди, покохай тебе всі дев'ять Небес по черзі!». Потім він, змішавши її з видозміненою енергією Блискавки, пустив по всьому тілу іскристий біло-блакитний потік: «... цих демонів в третє Коло, як боляче! Якого... я народився цим... повітряником?!» Після чого викликав у пам'яті десятисторінкову рунну формулу закляття Штормового Шляху, продовжуючи пропускати крізь себе енергію: «Якого… я взагалі народився?! Ця рунна мерзота довша, ніж Хісс, щоб його терміт трахнув!». Ну, а на завершення віконт звернув погляд униз, щоб побачити потрібну точку… і зрозуміти, що смерть летить за пару метрів від нього. У вигляді двох огидних списів, спрямованих віконту прямо в обличчя. Леон відправив у небо половину накопиченого потенціалу разом із завченою формулою одночасно з тим, як списи прискорилися для останнього ривка: «Щоб я здох, якщо хтось із Вищих Магістрів мого покоління зможе повторити таке!».
Останнє слово Леон, як він потім зрозумів, прокричав уголос. З серцем, що шалено билося, стоячи вже за метр від Грегора Грейткіллс, розминувшись із власною смертю на мілісекунду.
– Згоден, віконте. Таке. – Підтиснув губи Архімаг. – Я все думав, коли вже ви зважитеся на ці чари. Ще кілька місяців тому практикувати можна було, а ви всі тягли кота за божий дар.
– Наставнику, летять! – Гаркнув Леон і хотів підняти руку, вказуючи на пекельні списи, що змінили напрям і вирішили переслідувати віконта до кінця. Але рука не піднялася. Більше того, вирішила прилягти на землю разом із рештою тіла. «Надірвався… Під час бою… Залишив ослабленого прокляттям Землі наставника віч-на-віч із купою вищих демонів. О Небеса, за що мені така ганьба?!» – Думав Леон Д'Альбон, лежачи на землі, не в змозі ані поворухнути жодною частиною тіла, ані, тим більше, допомогти наставникові з відбиттям атаки і героїчною втечею.
– А ось ваше виснаження, майстре Д’Альбон, якраз сюрпризом не стало... – Похитав головою Грегор і змахнув рукою.
Земля під віконтом заворушилася і через мить він зрозумів, що сидить у дуже комфортному дерев'яному кріслі-гойдалці, усіяному якимись дивними квітами.
– Грегоре! – Закричав у відчаї до Архімага Леон, з жахом дивлячись на добряче розігнані демонічні списи, що летіли вже в десятці метрів від них. Але геомант лише дивився на свого виснаженого учня з легким глузуванням, не думаючи обертатися.
[1] Варто зауважити, що кожен архідемон, як магічно-потужна істота та не дуже далекий нащадок Хаосу, може доволі гнучко змінювати власну зовнішність. І з тим самим успіхом новий «знайомий» Грегора та Леона міг виглядати, як завзятий двадцятирічний йоркський баронет з дуже поважного роду. Але кожен демон, вищий в ієрархії за сукубу, вважав людські форми чимось надзвичайно гидким та потворним. Ну то скільки розумних створінь – стільки ж і дивних вподобань.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Земля Не пухом. Історія одного геоманта, Сергій Бобрицький», після закриття браузера.