Читати книгу - "Земля Не пухом. Історія одного геоманта, Сергій Бобрицький"

А по-друге – замкові ворота, разом з величезним шматом стіни над ними, вмить обсипалися грудою каміння та покрученого металу. Також, судячи з добірних матів пекельною мовою, що долинали з-під завалів, там же опинився з десяток демонів, що стояли на цій ділянці стіни. Тепер вони виявилися поховані під тонами гігантського каміння, виживши лише якимось дивом. Але див не буває. Буває магія.

По ледве помітному помаху пальця Архімага, крики демонів під завалами різко обірвалися, а сама купа каміння відчутно здригнулася – і за секунду обернулася п'ятіркою триметрових големів з величезними кам’яними палицями в лапах. Магічним створінням тут же знайшлося заняття – вони вирішили навести метушню серед найслабших демонічних загарбників замку, що не володіють магією. Сонця ще ледве дісталися зеніту, а тому тіла підлітаючих над вежами замку нижчих демонів, що дико верещали, було чітко видно навіть з позиції Архімага і Вищого Магістра.

За злиднями своїх підлеглих керівний склад демонічних окупантів замку спостерігав з найвищої, центральної вежі Хейзел. В ті давні часи, коли було збудовано цей замок, ще ніхто не додумався до таких чудес інженерної думки, як катапульта чи гномська мортира. Але вищі маги з добрячим зором тоді вже існували. І були мало не більш вправними за більшість нинішніх. Тому, власне, найвища вежа замку мала на горі простору площадку, з якої дуже зручно не тільки пити халіфатське напівсолодке в приємній компанії з чудовим видом, а ще й спостерігати за околицями та наближенням ворога, скидаючи йому, ворогу, на голову численні бойові чари.

І от на цій площадці (без напівсолодкого) стояли шість архідемонів пекла, поганячи своєю сукупною зовнішністю загальну оцінку краси усієї провінції. Численні ікла, щупальця, кігті, павучі лапи, слиз, гній та налиті кров’ю очі в найнеочікуваніших місцях – приблизно так і виглядала еліта П’ятого Кола пекла. І якщо відверто, Ррахтовулорв був серед них не найогиднішим. Усі вищі демони вочевидь готувалися до якогось потужного магічного дійства. Але те, що зараз відбувалося у дворі окупованого ними замку, їм, звісно, не подобалося.

– З`сарген ррахарок! – Заревів невдоволено один із «офіцерів» замку, гидливо махнув рукою – і големів, що пустували у внутрішньому дворі фортеці, розсік на дрібні камінці вихор брудно-бордових лез, що взялися з нізвідки.

– І це все?! Наставнику? – Закричав з досади Д'Альбон! – Чому створінь Архімага так легко знищив якийсь вищий демон, трясця?! Проклята земля настільки вас ослабила? Що за безглуздий підхід до битви?! Я зараз їм сам покажу! – Останню фразу патлатий віконт кричав уже в повітрі, злетівши над головою Грегора і кинувшись з такого зручного для огляду пагорба у бік центральної вежі замку. Небо над замком різко затягнуло хмарами.

– Повертайтесь знову в пекло, тварюки! – Заревів Леон, миттєво вбираючись у Грозового Паладина. Сяючий блискавками величезний лицар завис у сотні метрів від вежі з архідемонами, заніс руку з гігантськими списом, що повнився силою Стихії, – і зробив кидок.

– Мабуть, не треба було давати йому настільки концентрований коакоа. – Задумливо звернувся до свого фіто-коня Грегор, на що отримав ствердний кивок головою.

Снаряд, мощі якого було достатньо для тотального геноциду якогось дрібного села, спрямувався в голову архідемона з найслабшою аурою. Якщо так можна сказати про шестірку одних з найвищих створінь Інферно. Але діжкоподібний монстр зі значними формами навіть не встиг злякатися – удар відхилили. Вже знайомий чарівникам Ррахтовулорв, який до цього так зухвало спілкувався з Грегором, гмикнув щось усіма трьома пащеками, змахнув рукою – і бриж повітря, що з'явилася між ціллю і закляттям Блискавки, відхилила смертельний подарунок, відправивши його у все той же багатостраждальний внутрішній двір. І спалах болю, люті, смерті, що долинув звідти, був досить великим, щоб зрозуміти, що абсолютно безпринципне поріддя пекла щойно розміняло під сотню життів своїх менш здібних братів на одного «офіцера». А потім – демон зробив хід у відповідь. З боку все того ж внутрішнього двору пролунав огидний, несамовитий тріск. І в бік Грозового Паладина, наче глузування, теж вирушив спис. Але, судячи з усього, зроблений спис був з частин тіл загиблих демонів. Смердючі так сильно, що запах досягав навіть Грегора, який стояв за дві сотні метрів, це гігантське м'ясне веретено з уламками кісток, шерсті, рук і ніг, що стирчали з нього, підкинуло Магістра, висячого в повітрі, ще на пару десятків метрів вгору. Блискавичний щит, яким прикрився від удару Леон, трішки послабивши завдану шкоду, почав покриватися огидним, чорно-бурим нальотом. Немов погань цього списа заражала саму Блискавку. Д'Альбон, треба віддати йому належне, відразу позбувся щита, що став більш небезпечним, ніж надійним. І, ляснувши своїми, закутими в гігантський обладунок з блискавок руками, відправив у ворога шість Грозових Птахів, розміром із вовкодава кожна. У відповідь на це триморда тварюка, вже не стримуючись, заіржала. І знову махнула рукою. Знову пролунав огидний звук з боку замкового двору – і в клин магічних пернатих, обертаючись, як кинутий якимсь гігантським безумцем меч, полетіло друге «веретено».

Леон ухвалив рішення миттєво. І птахи, замість клину, перегрупувалися в рівну лінію. Щоб хоч якось уповільнити і послабити політ снаряда. Але все було марно. Грозові Птахи зникали в спалахах один за одним, а снаряд усе наближався до віконта. Швидко і невідворотно. Леон уже спробував відлетіти вгору і вбік, але клята погань так само змінила курс. А з землі, остаточно розчинивши Блискавичнй щит і наче набравшись від нього сил, у бік Леона вирушив і другий спис.

– Кляте пекельне поріддя!