Читати книгу - "Король шрамів, Лі Бардуго"

роки балачок про те, що з нею буцімто щось не так, затьмарили його блиск. Ці спалахи справжньої Ханни, Ханни, якою їй судилося стати, відвертали її увагу. «Ти тут не для того, щоб заводити нових друзів, Зенік, — присоромила вона себе. — Ти тут у пошуках інформації».

— А що, як Берегиня вижбурне тебе геть? — поцікавилася Ніна.

— Вона не наважиться. Мій батько робить щедрі пожертви.

— А якщо вона побачить, що ти гасаєш у чоловічих штанах? — не вгавала дівчина.

— Не побачить.

— Якби ми з друзями не були такими великодушними, вона могла б про це дізнатися.

Тепер Ханна відкинулася на стільці й усміхнулася з легковажною впевненістю.

«Ось де справжня ти», — подумала Ніна.

— Тоді було б ваше слово проти мого. А я повернулася б назад до монастиря й убралася в ошатний сарафан раніше, ніж ви постукали б у двері Берегині.

«Цікаво».

Ніна озвалася якомога поблажливішим тоном:

— Авжеж, так і було б.

Ханна виструнчилася на стільці й постукала пальцем по парті.

— У цьому місці я чую кожен крок. Знаю, де кухар кладе ключ від дверей західної кухні, а по всіх усюдах, від каплиці до даху, у мене заховані сарафани й змінний одяг. Мене ніхто не впіймає.

Ніна примирливо звела руки.

— Я просто подумала, що тобі слід бути уважнішою.

— Каже дівчина, котра навчає мене гришинських премудростей у Джеловому домі.

— Може, мені, на відміну від тебе, нічого втрачати.

Ханна вигнула брову.

— А може, ти просто вважаєш себе вправнішою нахабою?

«А ти перевір», — подумала Ніна. Та вголос сказала лише:

— Повертаймося до роботи. Подивімося, чи вдасться тобі зробити так, щоб серце рвалося в мене з грудей.

14

Зоя

Після війни Зоя нечасто бувала в Крибірську. Не мала для цього причин, та й це місце зберігало занадто багато неприємних спогадів.

У часи, коли Равку від західного узбережжя відділяла Тіньова Зморшка, Крибірськ став останнім оплотом безпеки, містечком, де крамарі й відважні мандрівники споряджалися в подорож, а солдати гаяли останню ніч, топлячи переляк у чарці чи купуючи спокій в обіймах коханок, перш ніж зійти на борт піскового скіфа й вирушити в неприродну темряву Зморшки. Чимало з них більше ніколи не поверталося.

Крибірськ був портом, але тепер темні простори, знані як Неморе, зникли, і він перетворився на одне з невеличких містечок, які не могли похизуватися нічим, окрім сумної історії.

Від колишньої слави в містечку залишилися хіба в’язниця й казарми — споруди, де колись зупинялися офіцери Першої армії, а Тріумвірат уперше привітав нового короля Равки. Утім, розлогий табір із численними наметами, кіньми й солдатами вже зник. Подейкували, що в пилюці й нині можна знайти невикористані кулі чи клаптики шовку з чорного намету, де колись улаштовував прийоми Дарклінґ.

Попри те що темрява Зморшки й потвори, які її населяли, зникли, піски залишилися, і непевний ґрунт під колесами ускладнював просування фургонів. Крамарі, подорожуючи Равкою, досі приїжджали до сухопутних портів, де винаймали собі піскові скіфи, але охорону тепер набирали для захисту вантажів від мародерів і злодіїв, а не від волькр, котрі колись наганяли жах на мандрівників і залюбки ласували їхньою плоттю.

Потвори зникли, залишивши по собі тільки неосяжні голі сірі піски, що лякали своєю порожнечею. Ніщо не росло на безплідних землях, залишених у спадок Дарклінґовою силою.

Крибірськ годувався так само, як завжди: заїжджі двори, будинки розпусти, галантерейні крамнички, просто тепер їх було значно менше. Лише церква змінилася. Проста споруда з побіленими стінами й синьою банею колись мала ім’я Сан-Владіміра. А тепер над входом висіло сліпуче золоте сонце, повідомляючи, що церкву освятили на згадку про Санта-Аліну зі Зморшки.

Зої знадобилося чимало часу, щоб позбутися думки, наче Аліна її суперниця. Таланти сирітки обурювали її, Назяленскі заздрила тому, як до неї ставиться Дарклінґ. Тоді вона не розуміла, що таке сила і яку ціну їм усім доведеться за неї заплатити. Після війни Аліна обрала мирне життя інкогніто, інсценувавши для цього власну загибель, однак люди дедалі більше вшановували її ім’я і легенди про неї. Зоя з подивом помітила, що їй подобається бачити Алінине ім’я на церквах, подобається чути його в молитвах. Равка віддала занадто багато своєї любові чоловікам на кшталт Дарклінґа, Аппарата й навіть королів Ланцових. Слід уже було трохи поділитися нею з дівчинкою-сиротою, яка анітрохи не розумілася на моді.

Символ, що увінчував церкву, змінився, проте її зовнішні стіни залишилися звичними. Їх укривали імена загиблих — жертв Дарклінґової бійні в Новокрибірську, місті-побратимі Крибірська, яке колись лежало майже точнісінько навпроти, з іншого боку Тіньової Зморшки. Написи зблякнули від сонця та часу і стали майже нерозбірливими для того, хто не мав імен загиблих у серці.

«Одного дня ці слова зникнуть назавжди, — подумала Зоя. І люди, котрі оплакували мерців, зникнуть так само. — Я зникну. І хто про мене тоді згадає?» Дівчина знала, що, підійшовши до південно-західного рогу будівлі, знайде імена Ліліяни Ґаріної та її охоронців. Але вона не піде туди, не торкнеться пальцями тих незграбних літер. Стільки часу спливло, а її смутку кінця-краю не видно. Він був темною криницею, лункóю порожнечею, куди Зоя якось кинула камінь, переконана, що він упаде на дно і біль минеться.

Натомість камінь падав і падав. Вона забувала про камінь, забувала про криницю — часом на кілька днів чи навіть тижнів. А потім згадувала Ліліянине ім’я чи зупинялася поглядом на невеличкому човнику на стіні власної спальні з закляклим на вітру стягом, прикрашеним двома зірками. Зоя сідала писати листа й розуміла, що більше немає кому писати, і спокій навколо перетворювався на криничну тишу, на камінь, що невпинно падає.

Ні, вона не поверне за ріг тієї церкви. Не торкнеться пальцями тих імен. Не сьогодні.

Зоя увіп’ялася п’ятами в боки коня й розвернула його назад до містечка.

Вони з Тамар і Ніколаї оселилися в пансіоні, невдало названому «Троща» й збудованому так, щоб скидатися на викинутий на суходіл корабель. Зоя пам’ятала, як у найліпші дні тут юрмилися солдати, крамарі й жахливий акордеоніст, який від ранку до ночі грав на ґанку, приваблюючи втомлених подорожніх. Принаймні музиˊки тут уже давно не було.

Толя влаштувався з протилежного боку вулиці разом із ченцем. Близнюки вдвох занадто впадали в очі, а саме цю зупинку на королівському маршруті слід було зберігати в таємниці. Вони відправили пишний позолочений екіпаж і вершників у блискучих обладунках до Керамзина. Там на мандрівників чекало подружжя, котре керувало сиротинцем і котрим, безумовно, можна було довірити королівські секрети.

Вода у ванні була ледь тепла, а вечеря з білки й тушкованої ріпи зовсім не апетитна, проте Зоя занадто стомилася, щоб жалітися.