Читати книгу - "Дух джунглів, Алла Сєрова"

звичайно, звикнути неможливо. Коли вона зникає — відтоді як ми побралися, це буває нечасто, але трапляється… Тоді я місця собі не знаходжу, спати не можу, знаєте, никаю кімнатами, шукаю вчорашнього дня. Я розумію, що її робота має значення для цілого світу, хоч він цього не вартий і ніколи не дізнається, кому завдячує… Я страшний егоїст. І мені немає діла до цілого світу, коли Керстін у небезпеці. Але я нічого не можу вдіяти — тільки чекати.

— Так. Це, мабуть, важко.

Що я ще можу сказати тобі, мій коханий? Нічого. Мені немає місця у твоєму серці, мені немає місця ніде. Мабуть, Керстін покарала мене тим, що не вбила.

— Це дуже важко. Знаєте, Торі, я чомусь страшенно радий, що ви з'явилися. Керстін теж була рада. Так дивно… всі ці люди в моєму домі… Керстін і Рон ніколи не приводили сюди нікого, а тепер я не знаю, що й думати. Усе це небезпечно і не подобається мені, бо в нас діти.

— Навіщо вона це робить? У них же мають бути якісь їхні бази?

— Так, і вони є, я знаю. Гадаю, це через вас. Керстін говорила мені — вона ніколи не говорить про роботу, але не цього разу. Вона казала, що вплутала вас у якусь жахливу історію і тепер вам загрожує небезпека.

— Я дам собі раду, містере Гамільтон.

— Ерік. Називайте мене так.

— Дякую. Так от, Еріку, я чудово дбала про себе всі ці роки — і зараз подбаю. Тому скажіть своїй дружині, хай не переймається дурницями. Я дам собі раду і сама впораюся з усіма покидьками, що…

Постріли лунають зненацька — гелікоптер завис над нами, і снайпер не шкодує набоїв. Я штовхаю Еріка на підлогу. Хай мене сягне куля, та не його. Я не зможу жити ще й із цим, мені Гарольда задосить. Ерік не може загинути, він потрібен мені. Якщо я знатиму, що він десь є, я зможу просто існувати, дивлячись на сонце і знаючи, що він теж його бачить. Але якщо його не стане, мене теж не стане. Власне, мене вже немає… ні, ще є — рівно стільки, щоб захистити його.

— Негайно в будинок!

— Торі, обережно!

Я встигаю обернутися й запускаю руку в горлянку негідника. Його кров хлюпає на мене — горло виштовхує її в повітря, плямуючи мармурову підлогу.

— Еріку, тікай!

— Ні.

Ерік уміє битись, але проти професіоналів у нього мало шансів. Ось вона, ця пісня, прокинулась у мені. Я її завжди знала. Я вирву тобі серце, вороже мій, я вирву тобі серце і вип'ю твою силу, і Сонце освятить мою жертву — твоє тіло я віддам птахам, дітям Інки — Сонця.

— Еріку, тікай! Знайди дітей.

Він піде, бо там діти. Їхні з Керстін діти. А я вже якось тут…

— Торі! — це Ед.

— Забери звідси Еріка!

Мільйонна частка секунди — Едове обличчя зблідло. Він зрозумів. Ми відчуваємо одне одного, бо ми разом — одне ціле. Вибач, мій Сінчі. Так сталося, я не винна. Я просто побачила його — і втратила себе.

— Еріку, відходьмо!

Він тягне його до кімнати, а я залишаюся. Я не пущу цих мерзотників до будинку, де бавляться двоє дітей — Ерікових дітей. Я не пущу, навіть мертва чіплятимусь за напасників, та не пущу. Керстін Бартон, божевільна сучко, нащо ти притягла все це сюди? Іншого місця не знайшла?

Нарешті я чую постріли, незвані гості падають один за одним. Господи, де ж тітка Роза?

— Торі, ти жива?

Луїс. Його добряче шкрябонуло, та рука загоїться, синці посходять.

— Де Ед?

— Він витяг Еріка. Дякувати Богу, всі цілі. Діти навіть не прокинулись, Роза годину тому прийняла снодійне, тож це для неї стане сюрпризом, уяви!

— Так. Мені треба помитися.

— Еге ж, ти схожа на Джека-Різника.

Не знаю, на кого я там схожа, натомість точно знаю, на кого не схожа. Я не схожа на щасливу людину.

— Торі…

Керстін Бартон власною персоною. Яка честь!

— Тепер до тебе дійшло? Я повинна була піти звідси. Тепер бачиш, що сталося? Навіщо ти притягла мене сюди, Бартон? Це ж твій дім, тут твої діти, а ти притягла сюди смерть! Я можу зрозуміти, чому ти підставила мене: я чужа людина, моє життя у твоїх очах нічого не варте, і, може, так воно і є насправді. Але тут твоя родина! Як ти могла, в тебе що, вже нічого людського не лишилося?!

Вона дивиться на мене якось дивно. Наче загублена дитина. Що, Бартон, правда очі коле?

— Я думала… оскільки я винна, що таке з тобою трапилось, я зможу захистити тебе тут…

— Краще б ти не думала. Я негайно їду звідси — і забудь про моє існування. Як ти своєму чоловікові оцей розгардіяш поясниш?

— Усім нам треба сісти за стіл мирних переговорів.

Він зайшов тихо і чув усе, що ми говорили. Сиве волосся, сліпучо-блакитні очі, гострі й холодні. Цей чоловік знає ціну і життю, і смерті. І не вагатиметься.

— Нема про що говорити.

— Міс Величко, вам ніхто ніколи не казав, що ви нестерпна?

— Я це чую від народження, але намагаюся стати ще нестерпнішою.

—І це вам вдається, повірте. Гаразд. Зараз тут приберуть, за годину ми звідси тікаємо.

Я не хочу слухати їхніх розмов. Я хочу змити з себе чужу кров. Я хочу побачити Еріка — востаннє. І мені треба порозумітися з Едом і Луїсом. Вони вгамують мій біль, я знаю. А там — подивимось, Монтоя, хто кого.

—Іди сюди, приєднуйся. — Ед уже під душем. — 3 ним усе гаразд. Сміливий хлопець.

— Припини.

— Чому? Бо ти закохалася? Таж це безнадійно.

— Що б я робила, якби ти мені про це не сказав? Гадаєш, я не знаю?

— То ти через це тікала? Від усіх нас і від нього?

— А що, мала вибір?

—Іди до мене.

Він обіймає мене, мені так тепло й затишно з ним. Може, колись мені минеться Ерік, і ми зможемо почати щось нове…

— Можемо почати просто зараз. Знаєш, клин клином вибивають. Я люблю тебе, Торі. І нікого дорожчого в мене не буде, це я чітко зрозумів. Ще тоді, коли ти помирала в Ла-Пас. Я помирав разом із тобою. Торі, обіцяй мені…

— Що?

— Що вийдеш за мене.

— Вийду. Ось зараз.

— Ловлю на слові.

Мені вже трохи легше, правда. Наче вода змила з мене напругу останніх десяти днів, змила мій розпач — учорашній і сьогоднішній. Мені добре з Едом.