read-books.club » Сучасна проза » Треба спитати у Бога, Василь Миколайович Шкляр 📚 - Українською

Читати книгу - "Треба спитати у Бога, Василь Миколайович Шкляр"

172
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Треба спитати у Бога" автора Василь Миколайович Шкляр. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 59 60 61 ... 80
Перейти на сторінку:
Сальського, відразу запахло смаленим, усе могло дійти до збройної сутички. Але козаків завернули, долю Києва, на жаль, було вирішено заздалегідь. До речі, про специфічні риси галичан і східняків ми говорили з сотенним Кривоносом. Він приїздив до Холодного Яру, здавна захоплювався його історією. Так от, Кривоніс як повстанський ватаг виніс зі свого досвіду цікаве спостереження. Якщо під час бою галичан з ворогом гине командир, вояки розгублюються, панікують, не знають, як діяти далі. А коли командир гине у східняків, на його місце відразу знаходиться заміна. Тут усі не проти покомандувати. Цікаво, правда ж? Та попри всі ці колоритні відмінності, наддніпрянці та галичани часто воювали пліч-о-пліч і воювали дуже добре. Деякі вояки Галицької армії після поразки на фронтах також опинилися серед повстанців Холодного Яру. Завдяки Горлісу-Горському декого знаємо поіменно: Микола Гуцуляк, Йосип Оробко, рудочубий партизан на псевдо Руданський... Гуцуляк та Оробко героїчно загинули в тій боротьбі. А коли через два десятиліття вже на Західній Україні підніметься проти окупантів Українська Повстанська Армія, у її лавах ми побачимо й братів зі сходу. Серед них будуть і колишні офіцери Червоної армії, як-от командир сотні «Сіроманці» Дмитро Карпенко (Яструб), уродженець Полтавщини, того її куточка, що межував з Холодним Яром. Будуть в УПА й окремі підрозділи з назвою «Холодний Яр», зокрема й герої мого роману «Троща» воювали в сотні «Холодноярці». На книжці Горліса-Горського виховалося ціле покоління галицьких патріотів, котрі у своїй партизанській боротьбі використовували холодноярський досвід. Тому це сакральне, як ви кажете, місце було і залишається символом української волі. Ця земля щедро полита кров’ю героїв, на якій проростала їхня і наша мета. Станьте в холодноярському лісі, обніміть дерево, і ви відчуєте, як десь у глибині пульсує серце України.

— Доводилося чути, навіть і від наших політиків деяких, мовляв, козаччина протягом усієї її історії була енергією руйнівною: уся ця вольниця, козацька демократія, яка насправді часто була справжньою анархією, призводила увесь час тільки до Руїни, не даючи змоги створити й налаштувати нормальне державне життя. І що коріння всіх державних поразок лежить якраз у січовиках, що нікого не визнавали і нікому не корилися, жили від походу до походу, не зважаючи особливо на жодні довгострокові завдання. Ну, бувало, підкорялися силі лише справді харизматичній — Сагайдачному, Хмельницькому чи Сіркові, аж поки не знищила Січ найбрутальніша сила Катерини Другої. А може, навпаки, ось ця непідлеглість козацька, яка трохи передалася із кров’ю кожному з нас, і є насправді віссю для українського світу, його нервом? Може, якраз вона і не дозволила упокорити Україну натовпам заброд, чисельністю значно більшою, ніж завжди було нас? Як би ваші герої відповіли на ці запитання?

— Я й сам про це часто думаю. І маю чимало жалю і від дій наших гетьманів та інших українських діячів, і від козацтва в цілому, яке понад усе ставило особисту вольницю. Про власну державу переважна більшість цього лицарства навіть не мріяла. Хто платить — той і господар. Тільки не чіпай нашу віру християнську, не запрягай у ярмо, не відбирай прав і вольностей, а там воно якось буде. Траплялися на Січі такі ганебні явища, про які й говорити соромно. Наприклад, тяжкі покарання за образу російської цариці — аж до смертної кари. А скільки у нас було вже майже переможних походів, які заломлювалися через запроданство, намову, торг, заздрість, жадобу до влади! Часто на піку нашої перемоги ворог пропонував перемовини, відкуп, пільги, обіцяв провідникові булаву чи якийсь пірнач, і боротьба захлиналася. Потім гетьманам набивали голови клоччям, народ потрапляв у ще жорстокіше рабство. Так було і за визвольної війни Хмельницького, нашого першого гетьмана-державника. Українські полки вже доходили заледве не до самісінької Варшави, аж тут ворог пропонує замирення, обіцяє повернення всіх прав і вольностей, і ми вже готові поцілувати руку лояльному королю. Скотилися до союзу з найпідступнішим сусідом, чиєї кровожерливості не можемо позбутися й досі. Про Руїну, всі оті усобиці по обидва береги Дніпра шкода й говорити. У мене ще є величезний жаль, так би мовити, культурного плану. Ось ми кажемо, що були заледве не найосвіченішим народом у Європі, наші жінки, діти були письменними. А тим часом аж до XIX сторіччя ніхто не наважився писати рідною народною мовою. Італійці, англійці, французи, німці, іспанці вже століттями творили великі національні літератури, а ми застрягли в церковних полеміках і писали церковнослов’янською мовою. Показували, які ми грамотії. Навчалися в академіях, творили бароко, а залишалися в полоні мертвої мови, близької до московитської. Лише народ творив думи, пісні, легенди, казки своєю живою мовою. Навіть мудрий, здавалося б, Сковорода не відважився на лінгвістичний подвиг бодай на руїнах Січі, про яку не згадав ані словом. За це йому, до речі, дісталося і від Шевченка. У передмові до так званого седнівського «Кобзаря», який так і не вийшов, Тарас сказав, що якби Сковорода писав своєю мовою, то сягнув би рівня Бернса. Якби його «не збила з пливу латинь», каже Шевченко, а потім Московщина. Зрештою там-таки він покритикував за мовну недосконалість Квітку-Основ’яненка, Гоголя, Гулака-Артемовського... Зрозуміло, що з писемною літературною мовою ми запізнилися через відсутність державності, і все-таки прикро. Але понад усіма руїнами, понад усіма історичними прикрощами підносяться світлі постаті Наливайка, Сагайдачного, Богуна, Сірка, Мазепи, Залізняка і того-таки простого козака-нетяги. Так, він, цей козак, не мислив державницькими масштабами, але був уособленням волелюбності, непокори, лицарської честі. Цей козак усміхається до нас із легкою лукавинкою в очах і каже, що багато народів і мов пощезли з лиця землі, а ми вижили попри апокаліптичні випробування. Та й не лише вижили, а стали однією з найчисельніших націй світу і належимо до найбільших за територією країн. Наша мова, яку століттями нищили вогнем і мечем, якій і нині не дають дихати на повні груди, все одно залишається серед найуживаніших на земній кулі. Ось де диво, панове! І це головне, а решта все додасться. А хіба не козацький дух, не поклик козацького кола прокидається в нас сьогодні, коли ми виходимо на Майдани? Він. Що сказали б тут мої герої? Вони були неговіркі. Але гайдамаки XX сторіччя також голили голови, залишаючи козацькі оселедці. Вони знали, що для таких вояків полону немає. У холодноярського отамана Дениса Гупала був оселедець на піваршина. Семен Гризло ходив у жупані, шароварах, шапці-бирці. Люди добрі, хіба ж це не дивовижа? Півтора сторіччя минуло від зруйнування Січі, а коли почалася війна з москалем, ці, здавалося б, сумирні

1 ... 59 60 61 ... 80
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Треба спитати у Бога, Василь Миколайович Шкляр», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Треба спитати у Бога, Василь Миколайович Шкляр» жанру - Сучасна проза:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Треба спитати у Бога, Василь Миколайович Шкляр"